Читаем Абіссінець полностью

— Знаєте ви дона Альвареса?

— Ні, — сказав, трохи подумавши, Жан-Батіст. — Де я мав з ним зустрітися?

— Дон Альварес помер, — сказав голова зі зневажливою посмішкою. — Це був видатний єзуїт, великий та справжній вчений. Він залишив нам звіт про життя абіссінців, коли повернувся після десятирічного там перебування.

— Я прочитав би його з задоволенням, — сказав Понсе.

— Це було б вам корисно, — сказав учений з жовтим обличчям. — Ви дізналися би звідти, що столиця Ефіопії зветься Аксумом, а не… як ви там сказали… Гондаром.

— Ви також дізналися б, — додав молодий церковник, — що інших місць у цій країні немає, народ там живе по селах та обробляє землю, а сам імператор переїздить з місця на місце.

— Пробачте, але ці відомості є застарілими, — скрикнув Понсе. — У країні повно селищ та міст. Гондар було збудовано після вигнання єзуїтів, бо Імператор бажав мати постійний двір і не довіряв людям з Аксума. Насправді, він ішов тим самим шляхом, що й наші французькі королі. За часів Франсуа Першого двір без кінця змінював свою резиденцію, а нарешті зупинився в Парижі, пізніше — у Версалі. Вісник, який повернувся до Франції десять років тому, не міг згадувати це нове місто.

— Ваші пояснення цікаві, — сказав учений. — Тепер стає зрозумілим, як, на основі історії нашої країни, ви збудували собі уявний образ тієї, до якої нібито подорожували.

Жан-Батіст хотів заперечити. Голова перервав сутичку і задав інше питання. По цьому вже добре видно, в якому тоні та дусі відбувалася ця бесіда. Не варто й переповідати всі подробиці, тим більше, що допитування тривало упродовж двох годин.

Підозрілий повернувся проти ночі в супроводі своїх стражників. Сангре чекав на нього з нетерпінням. На столі була пулярка з «Чорного красеня», понад якою здіймалася апетитна пара.

— Ну що? — спитав радник.

— Вони не повірили жодному моєму слову. Усі їхні знання — це знання єзуїтів, які лишили ту країну шістдесят років тому. Під приводом, що вони написали, ніби там нічого не змінилося з часів Цариці Савської, ці дурні вважають, що півстоліття не має жодного значення, і будь-яке твердження, якого нема в їхніх книжках, здається їм казкою.

Жан-Батіст стисло переповів другові зміст засідання.

— Вони також запитали мене, чи відома мені релігія абіссінців. Я сказав, що на таких речах не розуміюся. Один з них поставив запитання так: «Скільки природ Христа визнають священики цього народу?» Я сказав їм, що там мені задавали саме це питання. «Якщо це справді так, і якщо ви відповіли згідно з нашою релігією, — зауважив мені голова, — вони мали віддати вас смерті». «Ні, — сказав я йому, — я нічого не відповідав під одним блискучим приводом, а саме: я не знаю відповіді. Я слабкий у теології, і попросив мені це вибачити. Там моє незнання врятувало мене. Було б дивно, якщо тут воно б мені зашкодило».

— Оце так чудово! Ви билися, як лев, — сказав Сангре.

— Як лев у ямі, в котрого кидають з усіх боків отруєні списи. Чи знаєте ви, що вони заперечують навіть правдивість Мюрада… під приводом, що він має не абіссінське, а турецьке ім’я. Звісно! Адже він вірменин. «То він є вірменином, і Негус скористувався ним, як дипломатом, — зауважив той дурний кюре. — З яких пір послів обирають з представників ворожих країн?» Я хотів йому пояснити. Але він слухати не хотів жодних доводів.

— Вам не слід утрачати надію, — сказав Сангре. — Не здавайтеся їм. Добийтеся м’якого вироку, навіть якщо він буде не на вашу користь. А ми вже попрацюємо на вас. Бо я, принаймні, маю дуже добру новину: герцог де Шартр забажав прочитати рукопис ваших спогадів, який ви віддали мені три дні тому. Я матиму новини від нього на початку наступного тижня. Хоч він і не дуже впливає на Короля, але ця людина має талант роздути будь-яку справу.

— Здається, полум’я вже й без того палає добре, — з гіркотою сказав Жан-Батіст.

Наступного дня була неділя. Допит мав продовжуватися в середу. Сангре прийшов до Жана-Батіста о десятій годині.

— Ви знаєте, до чого я не люблю керувати душами, — сказав він тихо. — Але ваші ангели-охоронці, напевно, звітуватимуть про вас, і все буде враховано. Ваше життя у мене є невиграшним пунктом. А якщо ви, до того ж, не ходитимете на месу…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее