Абіссінець

Жан-Батіст радника послухався, і повів свій ескорт на службу об одинадцятій годині до церкви Святого Євстахія. Він надто погано знав месу, щоб чути в ній щось інше, крім приємних звуків, яким додавали піднесеності слова гімнів і краса лілових готичних склепінь, котрі омивалися слабким світлом грудня. Ця атмосфера занурила його у мрії про дитинство. Він згадав матір, про яку сказав, що не знає її, але яка, насправді, була бідною служницею, котрій господарі не дозволили тримати при собі приблудну дитину. Та й чию дитину? Він про це так ніколи й не дізнався. Але дитя, якому невідоме його походження, завжди сподівається на краще. Він гадав, що є нащадком короля чи герцога, а не якогось жебрака. А якщо все ж-таки жебрака, то це мав бути найжахливіший з жебраків, принц злодіїв, найщедріший, найзухваліший та найневловиміший з усіх чесних розбійників. Отець Наш, сущий на небесах? Жан-Батіст не уявляв собі, як виглядає той, про кого говоряться ці слова. Йому пропонували якусь Єдину Істоту, а він уявляв собі стільки образів, і так часто переходив від одного до іншого, в залежності від свого настрою. Для дитини без батька небеса пусті, або надто густо населені, що, врешті-решт, одне й те саме.

Відтоді, як він був зовсім малечею і до дванадцяти років, про нього піклувалася добра його бабуся, яка мешкала в селі та заробляла на хліб плетінням кошиків з очерету. Усі жіночі образи Церкви випромінювали світло цього єдиного джерела. Якщо б йому пропонували замість бога шанувати богиню, то в нього б вистачило запалу зробитися папою. «Хто б від цього виграв?» — подумав він, посміхаючись сам собі.

Згідно церемонії Жан-Батіст сідав, підводився та ставав на коліна. При кожній зміні положення скрипіли на холодних плитках ніжки стільців. З початком причастя молодий служка закалатав у дзвоник. Гострий звук пролунав у повітрі подібно до похоронного дзвону. Жан-Батіст, стоячи на колінах, бачив, як з рота в нього йде пара. Він схилив голову та, раптом, його приголомшила одна з тих істин, які розуміють ще до того, як вони формулюються в словах, і які в одну мить роблять людину іншою.

«Я на колінах, — подумав він, широко розкривши очі від свого великого відкриття. — Так! Відтоді, як погодився на цю ефіопську місію, я на колінах. Чи, може, це з тих пір, як я вперше побачив Алікс. Та як не дивись, це однаково. Я був вільною людиною. Нікому не підкорявся. Коли я вперше бачив консула, він сам прийшов до мене, я сидів на своєму дереві, і сам робив йому милість тим, що його вислухував. А тепер я на колінах…»

Тим часом усі за знаком священика підвелися. Жан-Батіст почув позаду себе дзвін шпаг мушкетерів, які вставали на ноги. Він зробив те саме.

«А тепер я встав з колін, але це тому, що мені так наказали. Ось так: чи то сиджу, чи то стою — я завжди на колінах, тобто підкорений чиїйсь владі. Я чекаю, коли консул люб’язно погодиться віддати за мене свою доньку, чекаю, коли Король зробить мене шляхтичем, коли зі мною розберуться ці професори. Оскільки ж вони мене засудять, а Король не зробить для мене нічого доброго, а консул відмовить мені у руці доньки, я стою на колінах не перед тими, хто мене любить, а перед тими, хто бажає мені зла. Найгірше є те, що я сам нічому цьому не вірю. Я не вірю в те, що це велика честь — коли Король робить шляхтичем, бо він скористається цією милістю, щоб підкорити. Не вірю, що ця релігія є чимось кращою за інші, заперечую владу Церкви над душами взагалі, і, зокрема, над моєю і за кожним визнаю право думати подібним чином. І все ж-таки я на колінах…»

Священик благословив прихожан, які розходилися поквапним кроком, ховаючи руки в складках пальто. Вони на ходу кидали погляди на цього високого замріяного молодика, якого, начебто, чекали двоє мушкетерів.

«І все це, — продовжував свою думку Жан-Батіст, — вийшло через те, що, спочатку, я встав на коліна перед консулом. Усе з цього й почалося, це ясно, як день: то було моє перше падіння. Ось коли я вперше зрадив моїй свободі. Я поводився так, ніби це такий закон, що батько володіє волею доньки. Я стверджував, що кохаю когось, а сам заперечував їхнє існування, кривдив їхню свободу. Я віддав життя — своє і Алікс — у руки цього жалюгідного батька. Я НА КОЛІНАХ!»

— Ні, — сказав сором’язливо один з мушкетерів.

Жан-Батіст зрозумів, що вимовив останню фразу вголос, і почервонів.

— Ходімо, месьє, — сказав він спокійно, — треба завжди схилятися перед волею Божою.

І вони пішли.

Яким би незначним не уявлявся цей епізод, а він справив на Жана-Батіста сильну дію. З цього зерна за кілька годин виріс та розвинувся увесь образ його дій у майбутньому.

— Свободи не просять, її беруть, — сказав він того вечора Сангре.

А з наступного дня почав утілювати це твердження в життя.