Абіссінець

Готель Руайомон, у якому мешкав радник Сангре, виходив задами на невеликий вибрукуваний двір. У глибині його, біля муру зо два метри заввишки, стояли криниця з цямриною і стайня. Вікно Жана-Батіста виходила на цей двір. Наче сама вдача побажала, щоб дах стайні був поєднаний з головною будівлею перемичкою, яка знаходилася точно під цим вікном. З другим ударом дзвона на Святому Євстахії Жан-Батіст, одягнений у найтепліший свій одяг, загорнутий у довгу накидку, переліз через підвіконня та зісковзнув на дах стайні. На плечі в нього була сумка. Обережно пройшов він по шиферу, зістрибнув на мур, а з нього скочив у сусідній двір, де приземлився на рихлий грунт, не створивши жодного шуму.

Було темно та дуже зимно. У чорному склі неба горіли зірки.

Ледве встиг Жан-Батіст обережно прокрастися два кроки, як його схопили за плече.

— Мортьє? — сказав він, здригнувшись.

— Цить! Ідіть за мною.

Контрабандист не сповна одужав. Але лихоманка в нього пройшла, рана більше не гноїлася й була захищена доброю пов’язкою. Він ще кульгав, але це не мало значення, оскільки він все одно поновив би свої вилазки. Ніхто не знав Парижа краще за нього. Послуга за послугу — Понсе допоміг йому, і він був дуже радий віддячити своєму рятівнику.

Вони заглибилися в лабіринт вузьких вулиць та дворів. Зимовий вітер загасив більшість ліхтарів. Мортьє знав, де були собаки, які садові хвіртки не зачинялися й могли слугувати проходами. Знав він і маршрут стражі, і крім такої прикрості, як донос — чим, як він свято вірив, і пояснювалася остання невдача, — не боявся нічого. Він дивився на вулиці, як мореплавець дивиться на морські хвилі й течії. За півгодини вони дісталися бульвару Тампль, освітленого великими мідними ліхтарями, які висіли на стовпах.

— Обережно, — прошепотів Мортьє. — Тут за п’ятдесят кроків є пост стражі. Підкрадіться до місця, де кінчається тінь, і, якщо почнуть кричати, біжіть.

Спочатку широкий освітлений простір бульвару перетнув, кульгаючи, Мортьє. Коли він зник у темряві, Жан-Батіст без жодних перешкод у кілька стрибків наздогнав його. З іншого боку тягнулися сади з високими деревами, поза якими стояли кілька будівель. Треба було берегтися сторожових собак, які могли сидіти під живими огорожами. Невдовзі вони вийшли з цих задвірок і потрапили на шлях до Шарони, в чисте поле. Потім ішли безлюдними шляхами, переходили просіками крізь невеличкі ліски та перестрибували через вузенькі струмки, береги яких були вкриті опалим листям.

З неба не надходило жодного світла, бо не було місяця. Вони вийшли на широку дорогу і, час од часу, йдучи повз якусь огорожу, чули, як за нею глухо тупотів віл, зляканий уві сні шумом їхніх кроків. Неподалік від селища Шарони повернули праворуч. З вологості повітря та шелесту листя Жан-Батіст здогадався, що вони в лісі. На галявинці почувся подих коня. Мортьє подав умовний знак, на який відповіли свистом.

— Це ти, негіднику.

— Я, мерзотнику.

Трохи скрипучий чоловічий голос — безумовно, то був старий, — лунав з темряви, геть неподалік від них.

— Скотина з тобою?

— Сам ти скотина, хіба не чуєш? То помацай, ось тут. Може, по-твоєму, це куріпка?

— Старий хитрун. Дай мені віжки. Ось, докторе, ваш кінь з сідлом, як слід.

Жан-Батіст навпомацки знайшов стремена і злетів у сідло. Мортьє нагадав йому, на якій станції міняти коня. Від грошей він відмовився. Жан-Батіст не став з ним сперечатися, а просто непомітно поклав гаманець йому в кишеню.

Вони в мовчанні потиснули руки і щиро подякували один одному. Понсе пришпорив коня і виїхав на дорогу. На першому перехресті він повернув на південь і далі їхав прямо. Спочатку, через темряву, доводилося пересуватися риссю. Потім зійшов тонкий місяць, стало видно шлях. Кінь мав гарний, рівний та м’який алюр. Ніколи ще Жан-Батіст не піддавався такому жорстокому переслідуванню: його мали шукати, доганяти, бо він не підкорився найбільшому з королів. Але ж ніколи за своє життя не відчував він себе таким вільним та певним у своїй силі, як під час цього галопу серед крижаної ночі, коли його стьобало гілля, а з очей лилися сльози.

V. Неопалима купина

Розділ 1

Вище за все Алікс цінувала в собі душевну чистоту, щедру цільність почуттів, здатність кохати вірно та всім серцем. Вона мала достатньо гонору для твердої віри, що збереження цих чеснот є справою лише її волі, і що їм не зашкодить жодний спосіб поводження з тілом. Істинна велич недоторканої постійно жила лише в її ціліснім та суворім серці.

Щоб захистити цю велич, не було жодної потреби робити з себе рабиню цього матеріального дівоцтва, яке нав’язує суспільство, перелякане можливою свободою молодих людей. Ні, навпаки, думала вона з обуренням, саме для захисту цього сміховинного святилища доводилося до цих пір плутатися в сукнях зі шлейфом, стискати себе залізними корсетами, опускати очі перед незнайомими та, нарешті, бігати ночами, немов дикий звір від мисливця.