Абіссінець

Це була правда. Спочатку він міркував, що це одруження не було в його інтересах. Але фатальна ніч усе перевернула догори ногами. Він був готовий сплатити своєю свободою, щоб отримати дозвіл на цей союз і відновити насолоду. Насправді ж то було засліплення, бо його пристрасть підживлювалася саме свободою Алікс. У той самий час, тієї миті, він не розумів сам себе.

— Не спокушайтеся, — сказала вона суворо. — Ні ви, ні я не маємо жодного бажання здійснити цей шлюб.

— А чому б ні? — проскиглив він.

— Ви самі мені про це сказали, ще у той час, коли мій батько збирався мене вам віддати. Якщо вам здається, що ви передумали, то це лише ваші почуття потребують поновлення того, що ви скуштували. Моя відмова вас дратує, але ви маєте надто багато досвіду, щоб плутати справжню пристрасть зі своєю хтивістю.

— Ні, ні, повірте мені, це не так, — скрикнув готовий розплакатися дю Руль.

— Не будемо витрачати на це час. Я цілком вірю вашим почуттям, до яких мені немає діла. Принаймні, для мене про шлюб не йдеться. Я хочу лише, щоб ви його просили. Якщо ви збираєтеся вперто відмовляти, я розкажу про все.

Дю Руль важко впав на стілець, приголомшений цим ударом.

— Чому ви тоді бажаєте, щоб я зробив вашому батькові таку пропозицію? Я не розумію.

Алікс підійшла до дверей і тихо відсунула засувку.

— Для вас, любий месьє, буде не вперше зробити щось, не знаючи, навіщо. Отже, ми досягли згоди? Завтра я чекатиму на вашу пропозицію. У протилежному випадку, я діятиму сама, зі значно гіршими наслідками.

— Ви, дійсно, мене виганяєте? — благав дю Руль.

Він був цілком збентежений, коли бачив перед собою цю жінку з усіма її чарами, і згадував про насолоду, яку вона йому дала.

Вона разом широко відчинила двері.

Дю Руль кинув переляканий погляд у темряву коридору. Він обережно підвівся, вийшов, повернувся на порозі, щоб упіймати погляд, а можливо й поцілунок, якийсь останній жест розкаяння та прощання, на котрий жінки інколи бувають здатними навіть при найвищому ступені їхньої жорстокості. Але Алікс просто зачинила двері в нього перед носом.

Наступного дня по обіді вона пішла гуляти в міський сад, у який упиралася одним із кінців вулиця з консульством. З недавніх пір це було їй дозволено, вона лише повинна була вдягати мантилью та ні з ким не вітатися. Супроводжувала її Франсуаза. Коли вони йшли садом під руку, не один перехожий заздрив консулові, як батькові, а дю Рулю, який був загальним улюбленцем, — як майбутньому зятю.

Зима була не холодною. Але інколи, як у той день, дули східні вітри, що приносили з собою свіжість гір Кам’янистої Аравії, приправлену злегка солонуватою вологою котру, вони видували з западин Суецу.

— Ти бачилася з метром Жюремі? — спитала Алікс з-під своєї вуалі.

— Так, але мені довелося приходити двічі. Він завжди бігає по хворих. Що ж поробиш, підміняє товариша.

— Він згоден зробити те, про що ми просимо?

Алікс, добре володіючи собою, супроводжувала цю змовницьку бесіду жестами, природними для променаду: вона вказувала на квітку чи на птаха десь у далині.

— Він допоможе вам у всьому, про що ви скажете, — сказала Франсуаза. — А думка про зустріч з Жаном-Батістом…

— Ти нічого від нього не приховала? Небезпеки…

— Нічого, і він добре розуміється на таких речах. Але цю людину ризик притягує.

— Ти говорила з ним… про себе? — спитала Алікс.

Франсуаза подивилася кудись у бік, і тихо посміхнулася, показавши свої чудові зуби.

— Що він міг відповісти? Навпаки, ми були дуже раді цій розмові про інші обставини, бо могли говорити, не торкаючись нас самих. Ви ж знаєте, усе вже сказано… У нашому віці, на щастя, очікування не таке важке. Ми просто чекаємо, ось і все.

— Я розумію, — сказала Алікс, — але вважаю, що ви трохи неправі. Коли є шанс бути разом…

Ця бесіда ненадовго занурила їх у меланхолію. Кілька кроків вони пройшли мовчки. Потім Алікс повернулася до справ насущних, і вони докладно обговорили всі подробиці.

Щойно прийшли вони до консульства, як стражник доповів мадемуазель де Майє, що Його Ясновельможність консул бажає невідкладно її бачити. Вона увійшла до великої приймальної зали на першому поверсі. Батько чекав її в пурпуровому камзолі з чорними лацканами, у найбільшій своїй перуці, та панчохах зі стрічками. Він був схожий, гадала вона, на велику напарфумлену ляльку. Він підійшов до неї качиною ходою, яку спричинювали його квадратні підбори. «Зараз він точно візьме мене за руки, — подумала вона. — Ось воно, нарешті».

— Доню моя… — почав консул із тремтінням у голосі.

І, не маючи сили завершити фразу, обняв її. Витягнув з кишені носову хустку, витер собі обличчя і почав знов:

— Я маю повідомити вам велику новину. Найбільшу, як гадаю, з усіх, що отримує жінка за своє життя.

— Я вас уважно слухаю, батьку.

— Ось вона: цей шляхтич щойно попросив у мене вашої руки.