Абіссінець

— Я добре знаю це, батьку, — сказала Алікс, вичавивши кілька сльозинок і розмазавши їх по обличчю, — нехай усе відбудеться якомога швидше. Я не зможу довго витримувати сором показуватися на ваші очі. Я помру через це.

— А я помру, коли бачитиму вас, — сказав консул нетерпляче.

Він уже міркував про інше: як повідомити про все шевальє дю Рулю.

— Поправте зачіску, витріть рум’яна. Я кличу його.

Алікс швидко заспокоїлася. Дю Руль увійшов, утягнувши голову в плечі, кидаючи в усі боки погляди зацькованої косулі.

— Мені прикро, месьє шевальє, — промовив консул з особливим виразом, — але я щойно переговорив з донькою. Ви є в цьому світі тією партією, на яку б вона погодилася з найбільшою радістю. Існує лише один суперник, з яким ви не можете сперечатися, а вона дала обітницю — про яку я досі навіть і не знав — присвятити Йому все своє життя. Йдеться про самого Господа. Моя донька Алікс заявляє про релігійне покликання, перешкоджати якому я не можу.

— Ах! — промовив дю Руль з лякливим подивом.

Він кинув на дівчину божевільний погляд, у якому плотські спогади її шаленої краси чергувалися з невірогідним видінням святенниці, про яку йому щойно сказали.

— Так! — сумно сказав консул. — Бог вирішує, та інколи кличе до себе найкращих. Таким є світ. У той час, як ви будете готуватися їхати з амбасадою, моя донька попрямує до Олександрії, щоб першим королівським кораблем дістатися до Франції, а там вже — до свого монастиря.

Розділ 2

Є на світі землі, яким начебто судилося навіки залишатися пустизною, вкритою вересовими зарослями та кущами, але на яких, однак, наполеглива людська праця якимось дивом створює гармонію і навіть приводить їх до процвітання. Ця земля була чимось прямо протилежним: природа наділила її м’яким, дуже родючим грунтом, на якому все росло само собою. Вона розкинула над нею милостиве небо, на якому завжди вистачало місця і дощу, і сонцю; наробила на ній пагорбів, з яких текли чисті струмки, але чиї схили не лише не заважали вирощуванню різної городини та садовини, а навіть йому сприяли. Однак, здавалося, що люди не заспокояться там доти, доки не знищать усі ці дари через чвари проміж собою і ту ворожнечу, що розпалює міжусобні війни й голодомори, котрі викошують слабкіших. Ця земля позаростала густою ожиною, яка грозила перекрити дорогу, тому вершник мав бути уважним, щоб не заблукати, — бо занедбані найголовніші шляхи зробилися схожими на майже невидимі в зарослях колючок вузенькі стежки. З двох хат, що зустрічалися дорогою, одна була зруйнованою. У лісі треба було остерігатися здичавілих собак, які нападали на людей швидше від люті, чим за інстинктом.

Вершник під’їхав до самого села, яке чітко вимальовувалося на тлі неба понад хребтом одного з пагорбів. Здалека воно здавалося доволі великим, і можна було сподіватися, що воно заможне.

Зблизька ж зорові відкривалися лише обвалені клуні, спалені стріхи, остови хатин. Кілька худорлявих, немов скелети, старих жінок у сірому поганяли серед руїн схожих на примари кіз. Вершник зупинився на майдані, який поріс травою та був завалений камінням з навколишніх мурів.

— Агов! — покликав він молодого пастуха, — ходи-но сюди.

Хлопчисько підняв до чоловіка замурзане, немов у вуглекопа, обличчя і побіг геть босими ногами по камінню. Тоді подорожній помітив старого, який сидів трохи осторонь, біля криниці зі зруйнованою кам’яною цямриною. Спішившись, вершник прив’язав коня віжками до ліщини, яка виросла на якихось уламках. Його накидка була вкрита дорожнім пилом. Він мав запалі очі, восьмиденну щетину та хитливу ходу моряка, який забув, що таке тверда земля. Він підійшов до старого і той підняв очі.

— Це село, яке зветься Субейраном, друже? — спитав зморений вершник, який був ніким іншим, як Жаном-Батістом.

Він, скачучи щосили, десь загубив свій капелюх; волосся в нього приклеїлося до лоба сумішшю піску та поту.

— Не так тут багато людей, щоб давати цьому місцю назву, — сказав старий.

Голос він мав дзвінкий та приємний, та який трохи ламався, немов у підлітка.

— Але ж це справді те, що залишилося від Субейрану, — додав він.

— Куди ж поділися ті, хто тут мешкав? — спитав Жан-Батіст, дивлячись навколо себе.

Упродовж останніх днів дув холодний, немов лезо ножа, південно-східний вітер. Він очистив від хмар усе небо, лише чиста блакить сяяла тепер понад випаленими ранами села.

— Якщо ви знаєте відповідь, і хочете мене задурити, — сказав старий чоловік, — краще вам забрати мене зразу, або вбити тут, бо я, напевно, саме з тих, кого ви шукаєте. Але якщо вам дійсно нічого не відомо, то ви прибули здалека.

— Я прибув здалека.

— Якщо ж ви здолали такий шлях, то маєте тут якісь справи, або знайомих. У такому разі вам слід чекати від мене найгірших новин.

— Я шукаю жінку.

— Якби ви шукали чоловіка, то я вже зараз зупинив би вас: їх тут залишилося двоє, якщо рахувати серед живих мене. Щодо жінок, то кілька ще знайдеться. Як її звуть?

— Марина.

Старий підвівся.

— Знаєте ви її ім’я по чоловікові? — спитав він.

— Вона була заміжня лише трохи більше за вісім днів. Її чоловік утік. Його звуть Жюремі.