Абіссінець

Дю Руль був у кімнаті, але тримався позаду, та ще й біля запони того ж кольору, що й його камзол, немов хамелеон. Алікс його доти не помічала. Тепер вона повернула голову в його бік. Він був як справжнісінький нещасний Святий Дені, який продовжував крокувати після того, як у нього відтяли голову: він мав синювате обличчя мученика, який закриває очі, бо йому краще чути, як провіщують лихо, ніж бачити, як воно обрушується на нього. Їй стало дуже шкода його.

— Батьку, — промовила вона спокійно, — мені треба сказати вам дещо наодинці.

Небагато наказів були виконані з такою швидкістю: дю Руль, який лише чекав сигналу, зник з очей. Залишившись з донькою без свідків, месьє де Майє, який боявся якоїсь останньої примхливої вимоги, сказав їй:

— Ви схвильовані. Я теж. Давайте не будемо нічого ускладнювати, і залишимо таємницям їхню красу. Отже що ви хочете сказати мені такого, чого не може почути ваш майбутній чоловік?

— Батьку, ви хочете, щоб усе було просто. Отже, ця людина не може стати моїм чоловіком.

— А дідько візьми! — скрикнув месьє де Майє, підстрибнувши з пересердя, — Чому це раптом?

— Тому, що я не вийду заміж.

— Ось як! — сказав консул гнівно. — Що це за нова вигадка?

— Це не вигадка, а неможливість.

— Ви навіть скажете мені, яка саме?

— Якщо ви наполягаєте, батьку.

— Звісно, наполягаю! Мені здається, я маю право знати про все, що трапляється з вами.

Алікс перевела дух, як атлет перед стартом.

— Я ніколи не вийду заміж, бо втратила дівочу честь.

— Втратили дівочу честь? — нетерпляче повторив консул. — Що ви маєте на увазі?

— Те, що є. Я вже не така, якою створила мене природа, і якою постають перед чоловіком.

Упади на голову месьє де Майє один із брусів, що підтримували дах, — він був би менш приголомшеним. Він відступив на крок і сперся рукою на стіл.

— Ви жартуєте, доню…

Безжалісна Алікс, не опускаючи очей, відповіла:

— Я цілком у вашому розпорядженні, щоб священик, або повивальна бабка, або хто завгодно, переконався в цьому і зробив для вас офіційний звіт.

Її погляд, який вона твердо спрямовувала на батька, немов зброю, був єдиною противагою бажанню месьє де Майє дати їй ляпас. Він стримався, і пустився ходити по кімнаті, гучно стукаючи при кожному кроці підборами. Проходячи повз королівського портрета, він опускав очі. Потім, дещо збагнувши, знов наблизився до неї:

— Тільки не кажіть мені, що то був… — наважився він на припущення, зло дивлячись на неї, — цей аптекар, цей шарлатан… Понсе?!

— Ні, батьку, то не він.

— Хто ж тоді? — спитав він, стукнувши по дубовому столу долонею.

— Невідома вам особа, — скромно відповіла вона.

— Як це може бути? Ви не виходили звідси. Мені відомий кожний ваш крок поза консульством. Ні-ні, ви його покриваєте, а це міг бути лише той Понсе.

— Даю вам слово.

— Або те, що від нього залишилося, — проскреготів консул. — Хто ж тоді?

— Один турок.

— О Господи! — скрикнув дипломат, уражений цією останньою стрілою.

— Що це міняє? — стримано заперечила Алікс. — Значення має сам факт, чи не так? Хто винний, не важливо.

— А все ж-таки — один турок!

Консул знервовано стягнув з голови перуку і продовжував ходити по кімнаті з нею в руці, немов мисливець, який тягне за собою безвільний труп старого зайця.

— І де ж ви познайомилися з тим проклятим?

— У Гізі.

— Так я і знав! Як я не хотів вас туди відпускати! А ця служниця була з вами за одно, а може й зводила вас?

— Франсуаза нічого не знала. Вона поїхала в село по яйця з конюхом Мішелем. Той чоловік прийшов з річки. То був рибалка. Він оволодів мною на терасі…

— Без вашої згоди? Насилля? Я буду вимагати від Паші покарання, на того рибалку влаштують облаву, його знайдуть.

— Ні, батьку. Я не заперечувала. Може, це через сонце, через спокій того місця, де немов розлита млість. Коли той парубок постав переді мною, мені раптом захотілося…

— Досить! — обірвав месьє де Майє. — Не хочу більше слухати. Це жах! Сором! Моя єдина донька, єдина надія єдина спадкоємиця!

Консул був щиро схвильований, але швидше не думкою про втрачене дитя, а спогадами про ті нескінченні, сповнені передчуттів щастя та процвітання розмови, які роками точилися навколо неї.

— Поншартрен… Шляхетна партія… Майже посол…

Він розмовляв сам із собою, сівши якось боком на стілець, обпершись щокою на спинку.

— А чому ж ви не сказали мені про це раніше, щоб уникнути усіх цих демаршів? — гукнув він.

— Демарші вже було зроблено, — сказала Алікс. — Крім того, батьку, я дійсно відсувала час зізнання. Я хотіла якнайдовше пробути з вами та з моєю матір’ю. З тієї миті, як ви дізнаєтеся про мій стан…

— Ваш стан! Ви хоч не вагітні?

— На щастя, я маю вірні докази, що ні.

— Однією неприємністю менше.

— Я хотіла сказати, якщо б ви дізналися про моє, так би мовити, становище, все б змінилося, і мені б залишилося тільки підкоритися вашій волі та поховати себе на решту життя в якому-небудь невідомому монастирі десь у провінції.

— Саме так! Нажаль, ніякого вибору немає.