Абіссінець

Продовжуючи їхати шляхом із Субейрану, вони потрапили до вологої та тінистої ущелини. Уздовж струмка вилася гірська стежка, подекуди зникаюча під опалим листям та мохом. Наближався вечір, сутінки густішали й провіщали ніч. Вони продовжували їхати вгору, лише потріскування хмизу чулося з-під копит коня. Попереду постав останній перевал з покритих лишайниками скель. Дитина показала знаком, що їх треба обминути з правого боку. Вони перемовлялися лише жестами. Коли ж дитина закричала, Жан-Батіст здригнувся — він жодного разу не чув її голосу. Здавалося, вона належала до світу тварин, бо не вимовила жодного чіткого слова, а видала тричі гучний крик, який наслідував лісову сову. Вони проїхала вперед ще трохи, й порівнялися з величезним розчахнутим стовбуром старого каштана. На цім місці за мить у тихому шелесті листя з’явилися п’ятеро чоловіків, які вийшли з-поза скель або дерев — чорні, зігнуті, страшенні, немов ті чорти, наставляючи на Жана-Батіста свої аркебузи та списи.

— Мене послав Жан з Субейрану, — спокійно сказав Жан-Батіст.

Він не знав, до якого з цих облич, прихованих під капелюхами та бородами, належало йому звертатися.

— Це правда! — сказала дитина.

— Злізай з коня, — тихо наказав один з чоловіків.

Жан-Батіст спішився, і одразу ж підняв руки догори.

Чоловік, який віддавав наказ, підійшов до коня та оглянув сідло.

— Я маю пістолет у лівій кобурі, кинджал у торбині та шпагу, яку ви бачите. Але я ваш друг, і не збираюся користуватися нічим з цього.

Чоловік щось пробуркотів, подав іншому знак взяти коня в повід і наблизився до Жана-Батіста. Він витяг з кишені якусь ганчірку та зав’язав йому очі. Вони знов поїхали — дитина, як і раніше, сиділа в сідлі, намертво вчепившись у луку, а сліпий Жан-Батіст — тримався за плече одного з розбійників. Пов’язку з нього зняли вже за півгодини маршу в такому супроводі. Він побачив себе в похмурому оточенні скель та гротів. Була вже ніч. Стоянка, до якої їх привели, освітлювалася маленькими вогнищами, числом вісім або сім. Навколо чорних каганців, підчеплених над вогнищами, метушилися тіні. Якийсь чоловік, що сидів біля вогнища поруч із Жаном-Батістом запросив його сісти навпроти себе.

— Отже, — сказав чоловік, — ви приїхали з Субейрану? Ви з наших?

Вимовляючи ці слова, він ламав тоненькі каштанові гілочки та кидав їх у вогонь, де вони швидко займалися з веселим тріском. Він мав довге костисте обличчя, блискучі очі. Голод, утома, звичка до страху, який ці люди постійно терпіли, і який самі наганяли на інших, надавали всім обличчям цього краю схожих обрисів, немов важкість їхнього становища ще якось дозволяла їм зберігатися, як видові, але не давала жодної можливості залишатися при цьому особистостями.

Жан-Батіст пояснив, що привело його до них, але, хоч його історія була дуже довгою, він розповів з неї лише найкоротшу частину — ту, що стосувалася Жюремі та повернення до Каїру.

— Мене звуть Катіна, — сказав чоловік. — Принаймні, так кличуть мене тут. Я не знаю цього Жюремі, бо він старший за мене. Але, здається, я чув колись про нього. Це дуже добре, що він не загинув — щоб вижити, наші батьки не мали іншого вибору, крім як поїхати з рідних місць. Ми ж вирішили битися тут. Настали інші часи. Король уже старий, країна змінюється та починає ворушитися. Тепер немає рації втікати до тих, хто врятувався, треба виборювати свою свободу саме тут.

Один із бунтівників — похмурий, немов ніч, — підійшов до них і дав кожному по дерев’яній мисці з круп’яною юшкою.

Дмухаючи на їжу, вони поговорили про Каїр та Версаль. Катіна сказав, що живе в лісі вже два роки. Він жадав новин про світ, з яким воював, і з цього було видно, що його метою було не зруйнувати його, а добитися в ньому місця для всіх. Це звірине життя служило людським ідеалам.

— Я маю завтра вранці бути в Сеті, — сказав Жан-Батіст, який не забував про своє становище і хвилювався через цю довгу зупинку.

— Там ви збираєтеся сісти на корабель?

— Так, — сказав Жан-Батіст, — я сяду на рибальський баркас і відпливу до Генуї.

— А може, королівські кур’єри вже сповістили про вас місцеву владу? Вони мають вас шукати.

— Сумніваюся, що кур’єри могли їхати швидше за мене. До того ж, мою втечу помітили не одразу. Я маю ще добу.

— Еге! Це досить ризиковано. Не кожного дня знайдеш корабель. Уявіть, що накази прибудуть тоді, коли ви на місці підкупатимете моряків. Вас одразу ж видадуть.

— Я розумію, — похмуро сказав Жан-Батіст. — Я мав час про це поміркувати. Але вибору немає.

Катіна допив свою юшку і вичистив пальцями дно.

— Раджу вам кілька годин відпочити. Погляньте на себе: ви довго не спали, а в такому стані до біди недовго. Ідіть у печеру, загорніться в баранячу шкіру та спіть. Ми знімаємося з місця о четвертій годині. За цей час я, може, щось улаштую для вас.

Тепла юшка та відпочинок біля вогнища розморили Жана-Батіста. З самого початку втечі він відпочивав не довше кількох годин, та й те не сповна, бо завжди був насторожі. Він скористався порадою Катіна. Щойно загорнувшись у необроблену шкіру, і попри її нестерпний запах, він провалився у глибокий сон.