Абіссінець

Катіна прийшов будити його, як казав — о четвертій годині. Він приніс якийсь одяг і наказав йому перевдягнутися. Ще сонний, нічого не розуміючи, Жан-Батіст зняв стару одежу та вдягнув шовковий камзол з вишиваними манжетами, який був йому впору, і красиві черевики, які виявилися лише трохи великуваті. До цього додавалася вовняна накидка й трикутний капелюх. У такому пишному одязі Жан-Батіст підійшов до гурту чоловіків, що сиділи навколо найближчого вогнища, і серед яких він побачив Катіна. Вони вже тримали капелюхи в руках і творили коротку молитву, але було видно, що роблять вони це від щирого серця. Потім усім роздали ту саму юшку, що й того разу, але рідкішу. Катіна посадив Понсе біля себе.

— Три дні тому наші вбили на шляху на Ізес молодого шляхтича, який мав необережність з'явитися там без охорони. Вони зробили свою справу чисто, і ваш одяг не має слідів крові. Ось його папери.

Він простягнув Жану-Батісту маленьку червону торбинку, на якій золотими літерами були нанесені ініціали Г. В.

— То був один з тих молодих авантюристів, котрі наймаються до війська, щоб битися з нами. Нема нікого гірше за них. Під прикриттям віри вони лише грабують, і заробляють собі багатство, якого їм не додали до їхніх титулів. Вам ще дуже повезло, що вас не прийняли, коли ви їхали, за одного з них. Щоправда, ви були брудні, а вони про свій одяг піклуються. Коли йдуть на нас, то гарно вбираються, і цим роблять нам велику честь.

Жан-Батіст відкрив шкіряний конверт. Там були папери загиблого. Його звали Гуго де Водзорг. Він належав до дому принца Конті, який рекомендував його головному правителю Німу. Віком він відрізнявся від Понсе на два місяці.

— Можете залишатися на своєму коні, — сказав Катіна. — Ми маємо лише важковозів, а вони не підходять до вашої нової ролі. Але з цими паперами вас ніхто не зупинить, їдьте до першої поштової станції на схід від Ізесу, і змініть там коня так само природно, немов ви проїхали один етап. Ваш двійник там не проїжджав, і вони не матимуть жодних сумнівів. Потім повертайте на Марсель. Порт там великий. Ви точно знайдете судно, і ніхто вас не помітить. До того ж, дуже часто трапляється, що ці герої, щойно ми їм злегка зачепимо кулею вухо, повертають голоблі та їдуть шукати щастя на Сході.

Вже сходила бліда зоря, в її світлі рожевіло голе гілля. Люди затоптували вогнища, закидали за спини торбини, і гуртувалися озброєні в загони. Тримаючи коня в поводі, Жан-Батіст пройшов поруч з ними до природної тераси — плоского виступу скелі, з якого було видно зігнуті спини великих чорних лісів та, на самому обрії, пастельну смугу долини. Там вони й попрощалися, після довгих обіймів Понсе та Катіна. Жан-Батіст сів на коня і востаннє подивився при денному світлі на це нечесане, жалюгідне, тремтяче від холоду військо, яке, однак, було самим втіленням гідності. Він помітив, що поверх свого старезного лахміття більшість з них одягнула широкі полотняні сорочки, за якими, напевно, розпізнавали своїх. Вони підняли свої списи та шпаги, щоб привітати Жана-Батіста. І поки він їхав під гору, довгими поглядами проводжали силует тієї самої людини, яку вчора знищили, а сьогодні знов повернули до життя.

Розділ 3

Брат Паскуалє та нещодавно прибулий з Італії молодий послушник чекали у дворі. Вийти назовні було б нечемно. Бородатий капуцин безупинно ходив навколо фінікової пальми, яка височіла, одинока та, на його смак, трохи смішна, якраз посеред цього вкритого плитами, оточеного зубчатим муром подвір’я. Дійсно, гадав він, можна подумати, що ми у в’язниці, тим більше, що в тому боці, який виходив на коптську церкву, вікна закривали грати з кованого заліза. Коли капуцин проходив мимо напіввідкритих дверей, йому було чутно, як суворі голоси співають псалми, а звичні пахощі ладану пливли під самий його великий ніс.

У середині базиліки атмосфера була зовсім інша. Завдяки дерев’яним віконницям на кожному вікні та складній системі завіс, ширм і загородок, у Святій Святих панувала суцільна темрява. Лише червоні вогники тьмяних лампад турбували спокій речей і живих істот — дещо вони скнаро залишали в тіні, але зі вправністю розбійника вихоплювали й витягали на світ божий золото, слонову кістку, коштовності. Ібрагим, сирійський монах, допомагав Патріарху та кільком обраним під час довгої церемонії освячення коронаційного єлею. Після численних передмов та нескінченних молитов Патріарх вийняв з дарохранительниці алебастрову амфору. З цієї миті почалося саме освячення. Урешті єлей перелили до глиняного глечика з маленькою ручкою, який затикався дубовою пробкою. Скінчилося все, коли надворі опустилися сутінки. Патріарх на чолі світи виніс глечик у притвор, почекав, поки старий копт, у якого весь час тряслася голова, відчинить двері. Попри свою злість через довге очікування, брат Паскуалє зобразив цілковите благоговіння, і з виразом глибокої покори прийняв з рук коптського архіпастиря дорогоцінну посудину, а разом з нею — згорнутий та запечатаний на підтвердження автентичності пергамент. Він вправно преклонив коліно і сказав арабською: