Читаем Абіссінець полностью

— Владико, за три дні цей Святий Єлей уже буде на шляху до Абіссінії.

Патріарх востаннє перехрестив глек. Ібрагим переглянувся з капуцином. Брат Паскуалє попрощався, повільно перетнув разом з Бартоломео двір і вийшов, нарешті, в гомін міста.

Коптський храм стояв на вузький вулиці з високими будинками. Майже під кожним з них розташувалися лотки дрібних торговців, освітлені олійними лампами. Людей було ще багато, і перехожі в темних місцях нерідко спотикалися.

— Візьми цей глек, — наказав брат Паскуалє послушнику. — Ти бачиш краще за мене.

Молодий брат перелякано вчепився в дорогоцінну пляшку. Це був товстий щокатий хлопець з Істрії. Його покликання було не дуже явним. Але його батько, якого він боявся, бажав присвятити Богові одного зі своїх дітей, і обрав саме цього, тому що він був найбільш ненажерливим, і його було найдорожче за всіх годувати. Відтоді Бартоломео служив Господу з відданістю солдата, котрий б’ється добре, бо його ситно годують.

— Бачив ти, хлопче, цього пройдисвіта Патріарха, як він виступає в своїй рясі з золотом? — лайливо промовляв капуцин, який ішов попереду з вільними руками й розважався тим, що на всі боки роздавав поштовхи плечима. — Однак, якщо б я не почав із того, що віддав цьому голодранцю половину консульських цехінів…

Бартоломео біг за ним по п’ятах.

— Отже, слухай мене добре, — продовжував брат Паскуалє. — Ти, Бартоломео, ще молодий. Треба тобі знати, що ці копти нічого не варті. Нічогісінько. Якщо ти судиш про них за одягом, за їхніми кадилами з позолоченого срібла, то можеш подумати, нібито вони дещо значать. Але це не так. Усе це належить Паші. Він дозволяє їм усім цим користуватися, але самі вони бідніші за жебраків.

— Хіба ж ми самі не бідні? — спитав, задихаючись, молодий капуцин, який колись був сильно приголомшений, дізнавшись під час свого постригу, що ченці цього ордену дали обітницю просити собі на харчі.

— Ми маємо папу, розумієш? — сказав Паскуалє. — Звісно, ми є бідними, але це наша зброя, наша особлива позиція. Припустимо, що ми розвідники. За нами йдуть кавалерія, гармати, вся міць. У той час, як ці копти мають позаду себе лише шаблі мусульман, готові відтяти їм голови. І попри це, вони щось удають із себе, і змушують нас чекати по чотири години, доки не скінчаться їхні безглузді церемонії.

Вони повернули до ще вужчої вулиці, де було зовсім темно, але не зустрічалося жодних перехожих. Цей короткий шлях давав можливість обійти стороною цитадель та вийти якнайшвидше до монастиря.

— Зачекайте, мій отче, — сказав Бартоломео. — Я тут нічого не бачу.

— Став одну ногу за іншою, дурню. Чого тебе навчали в семінарії?

Брат Бартоломео старався з усіх сил, але раптом зупинився, приглушено скрикнув і почав голосити від жаху:

— О Господи! Боже мій! Що ж я наробив! Змилуйтеся наді мною! Хай не дасть мені Господь по гріхах моїх! Боже мій, Боже…

Брат Паскуалє підійшов до нього в темряві.

— Що з тобою?

— Пробачте, пробачте, — лементував послушник, стоячи на колінах на нерівній землі. — Я випустив із рук глек.

— Розбив?

— Нажаль, так! Я пропав.

Брат Паскуалє вивергнув кілька лайливих слів своєю рідною говіркою, яка відрізнялася від говірки молодого брата. Той нічого не зрозумів, але ще більше налякався.

— Як можна бути таким незграбним? — заключив старіший скоріш роздратовано, ніж люто.

Хлопець плакав, не встаючи з колін.

— Ти ще й витрачаєш час на цей лемент? Облиш, тут немає нічого страшного, і я досить дурний, щоб тебе вибачити. Однак, попереджаю: мій гнів буде жахливим, якщо через тебе ми пропустимо вечерю.

— Але, — сказав Бартоломео, витираючи сльози та повеселішавши від згадки про їжу, — що ми будемо робити з глеком?

— Та нічого особливого: завтра вранці ти підеш до араба, який торгує бакалією проти монастиря, і купиш у нього на два цехіни олії з агави.

— І ми віднесемо її Патріарху, щоб освятив.

— Освятив! — гукнув брат Паскуалє, схопивши семінариста за вухо й почавши його викручувати. — Як можна бути таким дурним! Освятив! Ти зробився язичником, чи що?

— Ні, ні! — скиглив Бартоломео.

— То що ж ти кажеш? Чого варті всі ці освячення учнів Євтихія, я тебе питаю? Ми водимося з ними, щоб дістатися до Абіссінії. Але це ми їх маємо навертати, а не навпаки. Зрозумів? Ми маємо пергамент, який підтверджує автентичність єлею, тобто, масло бакалійника послужить нам не гірше за єлей.

Сказавши це, брат Паскуалє розкидав носком сандалії осколки глека. Потім повернувся й пішов собі далі, більш не турбуючись про Бартоломео, який ішов за ним, стогнучи й тримаючись за вухо.


* * *


Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее