Абіссінець

— Сьогодні останній день карантину, — сказав старий єгиптянин. — Багато трупів на вулицях?

— На цю мить — жодного, — сказав метр Жюремі. — До того ж, усі мешканці виглядають дуже добре.

Тепер порозчинялися всі вікна. Люди радісно перегукувалися. Вулиця сповнилася галасом, радісними вигуками. Двері також відчинилися, і юрба дітей, жінок, чоловіків, які неначе подуріли від довгого сидіння взаперті та в темряві, танцювала, стрибала просто на вулиці, люди наштовхувалися один на одного з незграбністю сліпих та з дзвінким сміхом.

Троє подорожніх проїхали, ніким не помічені, крізь цей натовп. Вони роздобули фураж для своїх коней та сушені фрукти для себе, які крамар зі щойно відчиненої крамниці був радий продати їм за найнижчою ціною.

Заради перестороги метр Жюремі неодноразово повторив цьому чоловікові, що вони прямують до Суецу. На виїзді з міста вони дійсно взяли напрям на затоку. Як і напередодні, зупинилися осторонь дороги в пальмовому гаї, який притулився під піщаною дюною. Цього разу позасинали швидко. Вирушили, щойно опустилася вечірня прохолода. Але замість того, щоб їхати дорогою, повернулися назад, узяли на схід у бік пустелі, й поскакали спекотним шляхом на Синай.

Рослинність майже одразу зникла. Навколо них більше не було нічого, крім синюватих тіней пустельних каменів, які здіймалися з піщаного ложа, немов обеліски. На такому грунті було б, безумовно, доречніше пересуватися на верблюдах, але їхні коні трималися добре, попри гостре каміння, яке стирчало з землі. Серед ночі їм зустрілася перша оаза, але там вирішили не зупинятися.

Вони їхали по зірках, розкиданих для них по небу. Метр Жюремі часто дивився на Франсуазу і, щоб не засмучувати Алікс, чию тугу він поважав, лише зрідка посміхався подрузі.

Розділ 7

Позаду цитаделі — резиденції каїрського Паші — уздовж високого муру сералю тягнулася вузька вулиця. Тут було заборонено робити будь-які отвори, двері та вікна. Отже, це був такий собі рів, або канава, яка проходила між двома глухими кам’яними кладками, які виявлялися, з одного боку, заднім муром палацу, а з іншого — такими ж мурами міських будинків. Удень та вночі там ходила стража, і ніхто крім неї не наважувався заходити в це похмуре місце. Однак, на рівній відстані між кінцями цієї вулиці, тобто в найбільш недоступному місці, існували дерев’яні, збиті залізними цвяхами, потаємні двері, які вели крізь товстий мур на самий двір палацу. На протязі років різні Паші знаходили цьому таємному ходу різне застосування, з якого можна було судити про характер кожного з них. Одні, як Гусейн, який помер через падіння з коня невдовзі після від’їзду першої абіссінської місії, користувалися дверима виключно самі, щоб виходити в місто інкогніто, прогулюватися там, вільно слухати, про що говорять люди, та, подібно Гаруну аль-Рашиду, зав’язувати власні інтриги. Інші постійно тримали їх зачиненими та під охороною: ці боялися за своє життя, і, нерідко, воно кінчалося насильницькою смертю, бо Аллах знає таємні помисли людей, і завжди їх виконує. Нарешті, деякі використовували потаємний хід для того, щоб проводити в палац осіб, яких не могли прийняти офіційно. Це був випадок Мехмет-бея — людини набожної, втіхи та надії всіх, скільки їх було в Єгипті, завзятих муфтіїв та імамів, але, в деяких випадках, здатної зменшити власну непохитність і погодитися на таємні візити, які здійснювалися крізь потаємний хід.

Забезпечений, як слід, чотирма дружинами-мусульманками, кожній з яких він, як годилося, дарував з дванадцять дітей — це якщо рахувати тільки тих, котрі не помирали немовлятами, — Мехмет-бей не міг, нажаль, відмовитися від іншої своєї потреби, а саме — володіти іноземками. Цієї звички він набув під час бойових кампаній у Європі. У ті благословенні, але вже віддалені часи все було просто: він отримував чарівних красунь як данину, і ніхто не думав цим ображатися. Красуні ці були найрізноманітнішого віку та подоби, і, чесно кажучи, Мехмет-бею це було байдуже. Більш за все він любив усвідомлювати, що йому покірно віддаються шанувальниці іншого бога, будь вони хоч католичками, хоч єврейками, хоч православними, хоч навіть язичницями. Він робив це, не зрікаючись своєї віри, зовсім навпаки. Ніколи він не відчував себе таким корисним пророкові, як під час того, як кидав своє насіння правовірного в борозни, вже пророблені іншими, котрих він позбавляв жнив. Муфтії знали про цей майже місіонерський запал Паші та не противилися йому. Разом з цим, різні умовності та хистка міжконфесійна рівновага в цій частині Імперії вимагали, щоб він віддавався своїй схильності з усією можливою таємничістю.

Але, упродовж останніх кількох місяців, потерпіле від суворого життя вояка тіло Мехмет-бея спричинювало такі страждання, що він навіть не мав ані сили, ані бажання наказати привести до себе якусь нечестивицю, якою би вродливою, молодою та невірною вона не була. Як наслідок, крізь потаємний хід упродовж трьох місяців ходили лише лікарі, з-поміж яких найбільш цінився метр Жюремі.