Абіссінець

Потім він почув приємну для нього розповідь про королівську аудієнцію, в якій не було жодної згадки про гниле вухо, а йшлося лише про сильний інтерес Короля Франції до сходу.

Вони погодилися в тому, що це великий король: Мехмет-бей шкодував, що Людовік XIV не є мусульманином, але наважився припустити, що він має всі якості для того, щоб ним зробитися.

— І все ж-таки це не пояснює, чому ви переховуєтеся.

Ніч проходила, служник двічі приходив змінити вугілля в жаровні. Паша наказав принести кальян і розділив його з Жаном-Батістом. Тепер вони були щирими друзями, і теплота їхньої бесіди не дозволяла помітити різницю в суспільному становищі, яка існувала між ними.

— Наш великий Король, нажаль, є лише королем, і це мало чого варто, особливо, в порівняні з Богом. Отець Небесний усе бачить…

Мусульманин, який жив під цим постійним наглядом, з покорою підняв очі догори.

— Немає Бога крім Аллаха! — сказав він мимоволі.

— …У той час, як земні правителі всього бачити не можуть.

— Це вірно.

— Навіть того, що відбувається навколо них, вони інколи не знають, — сказав Жан-Батіст.

Він зробив дві затяжки з дерев’яної трубки, яку йому протягував Паша, потім продовжив:

— Я певний, що Король Людовик XIV не потерпів би того заколоту, який я відкрив у його дворі, якби він дізнався про нього.

— Заколот! — повторив Паша, який, попри пізню годину, слухав розповідь лікаря з усе зростаючою увагою.

— Інакше його не назвеш. Ви хочете знати, чому я переховуюсь. То це просто тому, що я не хочу служити отим заколотникам.

— Про що саме йдеться? — спитав Паша, який згоряв від нетерпіння.

— Про вас, Володарю.

— Про мене!

— Так, про вас, про Єгипет, про Абіссінію. Словом, про те, що плетуть ті, кого ви тут приймаєте, і на кого ви поширюєте дипломатичний захист.

— Кажіть усе, в ім’я бороди Магомета! — гукнув Паша майже підвівшись, і прийнявши через цікавість погрозливий вигляд.

— Заспокойтеся, Володарю, зараз розповім усе докладно. Сподіваюся, ви не будете надто суворі з тим, хто є лише жертвою того, про що розповідає.

— Та годі вже…

— Ну, добре: моїм завданням у Абіссінії було лише лікування Короля. Той, у свою чергу, послав мене до Парижа, щоб подякувати іншому королю, якому він вважав себе зобов’язаним.

— Про це ви вже казали.

— Так, але виявилося, що у Франції ця подяка абіссінця декого наштовхнула на певні думки.

— Кого?

— Скажімо, оточення Короля.

— Священиків?

— Звичайно, але це не повинно вас дивувати: вони ніколи й не відмовлялися від спроби повернутися до Абіссінії. Але є ще й інші люди, і я навіть можу сказати, що за цією справою стоять саме вони.

— Ви мене лякаєте, бо я не знаю нічого гіршого за священиків.

— Це тому, Володарю, що ви надто цільна людина. А існують дуже виверткі уми. Вони вигадали значно підступніший план, повірте мені. Можна мені ще один шматочок цього чудового лукуму?

— Облиште цей лукум та продовжуйте.

— Хід їхньої думки такий: Абіссінія — країна багата. Там повно золота, дорогоцінного каміння, коштовної деревини. Абіссінія — країна християнська, навіть якщо й існує кілька пунктів, через які вона не виявляє тієї поваги до Риму, яку мала б виявляти. Абіссінія розташована за спиною турків, тобто за вашою, Володарю.

— Отже?

— Отже, її варто контролювати.

— А більше вони нічого не бажають?

— Так, зробитися її господарями. А як цього добитися? Навернути її? Цього недостатньо, і можливо, що розумніше навіть зробити протилежне: спочатку зробитися її господарями, а потім навернути. Саме цей план і було обрано.

— Ви хочете сказати, що франки хочуть зробитися господарями Абіссінії?

— Я не хочу сказати, я стверджую. Усі мої описи Ефіопії, які я зробив з наївним наміром послужити миролюбному Королю, мали наслідком лише одне: заколотники переконалися, що легкого та добре озброєного каравану, який матиме з собою певну кількість золота з дарунками, буде достатньо для захоплення такої віддаленої країни. Єзуїти самі, майже століття тому, мало не наклали на неї руку, навернувши Короля. Але в них не вистачило зброї, щоб перетворити цю перемогу на повне завоювання. Цього разу зброя приїде першою.

Паша, не рухаючись з подушок лавки, занепокоєно дивився на Жана-Батіста:

— Ви маєте на увазі, що амбасада, яка щойно поїхала, є…

— …знаряддям, яким дехто розраховує підкорити Абіссінію.

— Їх не більше двадцяти… Це жарт!

— Володарю, я був у цій країні. Вона спустошена міжусобними чварами. Двадцятеро темних особистостей з грішми та мушкетами здатні розповсюдити там хаос і звести на престол когось такого, хто отримував би від них платню, тобто свою людину, як зробили століття тому іспанці з американськими інками.

— Еге! — промовив Паша з більш поблажливою усмішкою. — Це і є той самий заколот?

— Саме той, котрий складав для мене загрозу, бо я не хотів брати в ньому участь. Мені довелося таємно лишити Францію, і тут я не видаю своєї присутності через ту саму причину.