Абіссінець

— Відверто кажучи, мій друже, я вам не вірю. Цілком можливо, що з вами там трапилося щось дуже неприємне. Імовірно навіть, що при вас хтось говорив про химеричні задуми. Але від цього ще далеко до думки, що той караван, котрому я сам видав перепустку, поїхав з метою коронувати свого імператора.

— Володарю, вони не могли обійтися без вашої печатки. Як би, по-вашому, вони її дістали, якщо б не представили справу в невинному світлі? Було б дурницею все вам розкрити. Ви, наприклад, нічого не чули про місію вчених?

— Дійсно, мені казали, що якісь вчені збиралися йти крізь Суец до Родючої Аравії.

— А потім — до Абіссінії. Вони взяли з собою ту людину, яку Імператор відрядив зі мною як свого представника.

— Того собаку-курда.

— Він вірменин.

— Це байдуже, — розсердився Паша. — Вони поїхали з ним разом? Мені нічого не казали.

— І недарма! Тепер ви бачите, що їх не двадцятеро, а вже тридцятеро. Одні мають золото та зброю, інші — посланця Короля та всі досягнення західної науки.

Паша був занурений у той болісний для нього стан, який зветься нерішучістю та нерозумінням. Жан-Батіст змилувався й вирішив, що настав час витягти його звідти останнім одкровенням:

— Навіть більш за це.

— Більше?

Жан-Батіст подивився Паші просто в очі.

— Так, пане, подумайте тепер, чому цей караван пустив попереду себе капуцинів, з якими він з’єднається в Сенаарі, і яким Патріарх передав коронаційний єлей.

— Коронаційний єлей! — вигукнув Паша сердито. — А це що таке?

— Це освячена олія, яка потрібна коптам для того, щоб наділити нового імператора владою та силою.

— Патріарх це зробив?!

— Цієї миті капуцини вже в дорозі.

— Нічого мені не сказавши? В ім’я шаблі Алі!

Змучений безсонною ніччю Паша пав жертвою цього передсвітанкового відкриття. Він підвівся, походив трохи павільйоном, де під першими променями денного світла, що заходили крізь сині шибки, вже спалахували небесні відсвіти фаянсових кахлів, які вкривали стіни до половини. Раптом він зупинився перед Жаном-Батістом і розсіяно йому подякував. Попросив пообіцяти, що той прийде знов наступної ночі зі своїми ліками, потім повернувся до нього спиною та пішов у внутрішній двір, де мерехтів фонтан з прозорою водою. Як тільки лікар вийшов крізь потаємний хід, Мехмет-бей наказав своїй стражі витягти коптського Патріарха з ліжка та привести його до себе, щоб він негайно постав перед усіма імамами, які лише знайдуться в місті.

Розділ 8

Наступної ночі, о тій самій години, Жан-Батіст знов пройшов крізь потаємний хід. У руці він мав невелику торбину. Паша прийняв його в тій самій кімнаті. Щойно побачивши аптекаря, він попросив показати ліки. Жан-Батіст витяг пляшечки, повну порошку маленьку коробочку, торбинку із сушеним корінням. Йому знадобилася неабияка твердість, щоб не дати Паші проковтнути все це разом, не сходячи з місця. Метр Жюремі його, звичайно, попередив, що цей турок має надзвичайний апетит до медикаментів; але він не припускав, що до такої міри.

— Гадаю, ви маєте служника, який готує вам ліки, — сказав Жан-Батіст. — Може, краще його покликати, щоб він сам почув від мене, в який спосіб їх використовувати, і щоб потім він міг тримати їх при собі.

Паша поплескав у долоні, прокричав ім'я охоронцю, який постав на порозі. Миттю пізніше увійшов старий служник, і шанобливо привітав обох чоловіків. Він був невисокий та худорлявий, мав вузьке та сумне обличчя покинутого хорта.

— Ось мої нові ліки, — сказав Паша. — Слухай уважно, Абель Мажид, як з ними треба поводитися.

Жан-Батіст дав докладне пояснення, змусив камердинера все повторити, і передав йому торбину. Паша настояв на тому, щоб прийняти першу дозу зараз же.

— Раніше, ніж за кілька тижнів, поліпшення не чекайте, — сказав йому Жан-Батіст.

Але на Пашу подіяло вже те, що він проковтнув ліки, і, смакуючи гіркоту в роті від хіни, він, задоволений, розтягнувся на подушках із настроєм юної нареченої. Однак, щойно він повернувся до дійсності, і разом з нею, до спогаду про минулий день, то одразу ж спохмурнів.

— Я викликав цього собаку Патріарха, — почав він. — Ви сказали правду про єлей. Він зізнався. Проте, я сам відкрив йому причину всього цього. Цей дурень бачить лише золото. Він, звісно, замислився над тим, чому капуцини так хочуть коронувати імператора, який править уже упродовж п'ятнадцяти років, але він так і не здогадався. От телепень! Та як почав вибачатися… І досі б вибачався, якби мій служник за моїм наказом не копнув його під сідницю, і він не полетів би геть.

Паша гучно відригнув, подякував за це Аллахові, і продовжив розповідь:

— Бачився я також з консулом Франції. Того викликати не знадобилося. Він прийшов скаржитися, бо в нього два дні тому на Олександрійському шляху вкрали доньку.

Жан-Батіст зробив здивований вигляд.

— Ви знаєте її? — спитав Паша.

— Бачив у консульстві. То була дуже вродлива дівчина.

При цьому спогаді Жан-Батіст не зміг уникнути хвилювання.