Абіссінець

По обіді вони причалили в Торі. Жан-Батіст був одягнений як араб, свій європейський одяг він сховав до тканої торбини. У нього ще залишалося трохи золота герцога де Шартра, десь біля десятка цехінів. Він купив мула разом з дірявим сідлом, з якого жмутами стирчала сіра солома. З палицею в одній руці, щоб стукати по боках ледачу тварину, та з віжками в іншій, щоб якось скеровувати її рух, він попрямував у глибину півострова.

На цій ділянці узбережжя Синай утворює пологий схил, по якому можна легко піднятися до самого центру масиву. Одразу ж за останніми садками порту починається пустеля. Але не піщана, у якій усе здається розкиданим у різні боки. Навпаки, краєвид, складений з голих каменів, що стоять на скельному п’єдесталі, схожий на громаду якихось гігантських руїн — кристалічних, нетлінних, — яка заперечує будь-яке інше життя, окрім свого власного — життя скель. Їхні гострі лінії пом’якшує тонкий шар білого пилу, нанесений вихорами з глибини Кам’янистої Аравії. Він надає їм вигляду палацу, залишеного слугами, і нібито сам час, нездатний завдати будь-яких інших ушкоджень, лише сипле на них тонкий пісок з небесної клепсидри.

Упродовж двох годин Жану-Батісту не зустрілося жодної живої душі. Невдовзі мала настати ніч. Він без успіху пробував прискорити крок свого мула. Нажаль, тварині були відомі лише два алюри: зупинка, або цей млосний поступ. Шлях став крутішим на останньому витку серпантину, і перейшов через великий, уже темний, перевал. Жан-Батіст дістався його вершини, коли небо приймало колір чорнила і надавало скелям вигляду похмурих велетнів. На перетині двох долин, які перерізали хребет Синаю, він побачив серед необроблених каменів один рівно обтесаний: то був прямокутний мур монастиря.

Понад високими сірими стінами височили дванадцять округлих веж. Можна було подумати, що то ксар, пустельна фортеця, якби не дві бані базиліки, що здіймалися над нею. Мул піддавав Жана-Батіста справжнім тортурам, бо, хоч вони були вже так близько від своєї мети, йому знадобилося ще більше години, щоб доїхати до величних дверей, які прорізали мур. Ченці захищалися від ворогів самі: двоє з них, зі статурами борців, з широкими поясами поверх ряс, за якими були застромлені прямі шаблі, зупинили подорожнього та пішли переказати його ім’я настоятелю. Його не впускали доти, доки про це не надійшло наказу.

За мурами монастир Святої Катерини виглядав справжнім містом. У центрі знаходилася базиліка, але навколо неї було збудовано стільки споруд, галерей, терас, каплиць, що простір між мурів настільки ж був насичений стінками, провулками, проходами, які йшли поруч, перепліталися та накладалися одне на одне, як це буває в будь-якому східному місті. Один дуже молодий та білявий, немов хрестоносець, чернець провів Жана-Батіста до покоїв Настоятеля. Він поніс його торбину, та порадив йому залишити мула під наглядом вартових ченців. Збудований у шостому сторіччі імператором Юстиніаном монастир Святої Катерини завжди боронили його мури, а ще більше — безсумнівно, захисне сусідство священної гори. Православні ченці, які жили в цьому святилищі, формально підкорялися Патріарху Єрусалимському. Насправді ж, значно більше, ніж знаряддям якоїсь окремої релігії, вони були незалежною силою, хоронителями таємничого та жахливого місця. Утікачі, яким надавала притулок обитель, були там у повній безпеці, незалежно від походження та природи скоєного ними злочину. Деякі з них мешкали там недовго; багато інших залишалися назавжди, збільшуючи братію, та навіть могли сподіватися після тривалого духовного вдосконалення стати на її чолі.

У покоях настоятеля панувала якась дивна атмосфера, зовсім не схожа на ту, яку відчував там Жан-Батіст під час свого першого відвідування. Ченці говорили напівголоса, у вибрукуваних плитками коридорах плавали запахи камфори та мирри.

— Наш Настоятель дуже слабий, — сказав Жану-Батісту помічник настоятеля. — Три тижні тому він упав під час служби. Його унесли без свідомості. Після того він повернувся до тями, але заледве говорить. Уночі страждає, чутно, як стогне, або навіть інколи кричить. Ваш помічник приготував для нього ліки, які трохи допомогли та заспокоїли. Але ми все одно дуже стривожені.

Жан-Батіст запропонував оглянути Настоятеля. Але спочатку все ж-таки задав питання, яке так і пекло йому губи:

— Де зараз мої друзі, метр Жюремі та пані?

— Не хвилюйтеся, — сказав помічник настоятеля, — вони прибули два тижні тому і чекають на вас. Єдине, що завадить вам негайно зустрітися, це те, що, через нудьгу, бо тут майже нічим зайнятися, вони вирішили — то була моя задумка, про неї я зараз шкодую — поїхати зустрічати світанок біля маленької каплиці, яку наші брати збудували трохи вище, в пустельному місці в горах. Вони повернуться звідти завтра вранці.

Жан-Батіст ненадовго засмутився, але вирішив, що відпочине вночі, перевдягнеться, а завтра вранці вийде їм назустріч зі свіжою головою та бадьорий тілом.