Абіссінець

Вони пробули в горах увесь ранок — ходили, обійнявшись, зупинялися, щоб продовжити перервані поцілунки. Величезні базальтові плити складалися одна до одної, немов сторінки гігантської книги. Даль відкривалася оку смугами, що змінювали одна одну, набуваючи різних відтінків блакитного, аж до найбільш віддаленого лілового, який належав Червоному морю. Немає у світі місця більш неспокійного, ніж ці синайські кручі: вони немов щойно піднялися з самого вогняного нутра землі та одразу ж занурилися в бурхливе лоно неба, сповитого дощем та скрученого вихорами. Вони ходили під гарячим вітром, який здіймав та переплітав їхнє волосся.

— Яке дивне місце! — сказав Жан-Батіст. — Тут кожної миті чекаєш, що з-поза хмар з’явиться сам Бог.

— А що б ти зробив, якби він опинився тут, перед нами? — спитала, сміючись, Алікс.

— Попросив би його сісти, ну, наприклад, на цьому камені, бо мені здається, що він дуже старий, і стомлений.

— А далі? — питала Алікс, відсуваючи пасмо волосся з чола коханого.

— А далі я попросив би його благословити нас, і ми би розмовляли про його життя, і про наше.

— А якби він дав тобі заповіді?

— Я відповів би, що вони вже вписані в творіння, і йому не слід робити їхнім хоронителем когось особисто, щоб ніхто більш не вигадував священиків, королів, батьків та іншого зла.

— Ти був би доволі зухвалим, і він міг би поразити тебе блискавками.

— Чому це? — промовив Жан-Батіст серйозно. — Якщо Бог існує, то він любить щасливих людей.

Так проходили години цілковитого щастя, між коротких розмов, сповнених сміху, та довгих ласок.

Повертаючись, нарешті, до монастиря, вони ще трохи просунулися в розповіді про розлуку — цієї теми їм було ще довго не вичерпати до кінця. Алікс усе ж-таки зізналася, що віддалася іншому чоловікові, бо ця таємниця обтяжувала її серце. Вона сказала, кому, та коротко пояснила, чому.

— Ти його кохаєш? — спитав Жан-Батіст.

— Я думала про тебе весь свій час, і жодної миті не припиняла кохати тебе.

— Тоді яка мені різниця! Я не твій володар, і для нашого союзу жодних умов не потрібно.

Жан-Батіст про себе посміхнувся думці, що він уже помстився своєму супротивнику, хоча не мав ані такого наміру, ані бажання.

У монастирі вони обідали в товаристві Франсуази та метра Жюремі. Протестант приймав своє щастя охоче. До нього повернулися звичайні красномовство та усмішка. Головним питанням було куди податися. Бо вони ще знаходилися, хоч і під захистом Святої Катерини, але все ж-таки на землі Великого Султана, та їх, без сумніву, розшукували.

— Ми з Франсуазою поїдемо до Франції, — сказав метр Жюремі.

— До Франції! Але ж ти протестант, невже забув?

— Якщо я забув, то мені нагадають, — сказав метр Жюремі зі сміхом. — Якщо серйозно, то що краще — продовжувати бути паріями на сході чи на рідній землі? Ми вже досягли такого віку, коли вигнання стає найбільшим болем. Отже, якось пристосуємося до того, як нас прийматимуть.

Оскільки вони вже вирішили, не лишалося жодної надії змусити їх відступитися. Вони розраховували залишитися в монастирі на місяць, поки справа з викраденням не вщухне в Константинополі, де про неї мав сповістити месьє де Майє. Потім збиралися до Палестини, де мали сісти в Жуніші на корабель до Кіпру, Греції, Венеції та Франції.

Варто було подивитися на них — великих, спокійних, сильних своїм досвідом та з’єднаних такою глибокої ніжністю, — і ставало зрозуміло, що для їхньої сумісної волі немає нічого неможливого.

Алікс замріювалася Абіссінією. Жан-Батіст розповідав їй про неї годинами, та ще більш розпалив її цікавість. Вони навіть хотіли спершу туди поїхати. Але трапилося так, що під час перебування в монастирі вони отримали через моряків з Тора лист від Мюрада, який надійшов з Масауа. Він виконав свою місію та писав про ефіопські новини. Імператор Ісус помер кілька місяців тому, звичайно, від хвороби, про яку було відомо Жану-Батісту. Його син, вихований священиками, був так погано налаштований до іноземців, що Мюрад сам не схотів доповісти йому про свою місію та вирішив краще повернутися до Алепу або до Єрусалиму, де він зможе, працюючи кухарем, отримати хоч якийсь зиск зі своїх подвигів у Каїрі.

Ці новини змусили Жана-Батіста відмовитися від подорожі, до якої його спонукала дружба з Імператором, котра мала би слугувати йому захистом. Ніхто не мав такого великого, як Негус, бажання завадити чужинцям непокоїти свою країну, і ніхто так не шкодував про те, що вона творить власну історію, в якій заходу не надається жодної ролі, а його представникам — жодного місця.

Отже, вони вирішили їхати на північ, проводити Франсуазу з метром Жюремі аж до Сен-Жан- д’Арку, а там уже вирішувати, як далі.