Читаем Абіссінець полностью

Помічник настоятеля завів його до кімнати хворого. То було просторе приміщення, яке освітлювалося великим отвором у стіні, що виходила на балкон, заставлений лаврами та фуксіями. На одній стіні висів килим із зображенням Вавилонської башти. Настоятель був колись архітектором у Дамаску. Після раптової смерті дружини та обох синів, він покинув місто і пішов, куди очі дивилися, Та потрапив до Синаю. Відтак він не лишав обителі Святої Катерини, і менш, ніж за два роки, зробився її ігуменом. Під час свого першого відвідування Жан-Батіст ще бачив його з компасом, екером та лінійкою в руках, бо він мав намір власноруч скласти план подальшої розбудови обителі. На столі в куті кімнати були складені товсті сувої — напевно, незакінчена праця.

Бідолашного Настоятеля було не впізнати — він був змучений, схудлий та жовтий, немов віск, мав перекошений рот.

— Я дуже радий побачити вас перед смертю, — ледве вимовив він.

Жан-Батіст стиснув кощаву долоню і не міг нічого відповісти — так він був схвильований. Старий знепритомнів. Лікар вийшов, та висловив помічнику настоятеля свій діагноз. Сказав, що якнайбільше можна сподіватися зменшити біль, але смерть неминуча.

— Найдивовижніше, — сказав помічник, — що він зовсім не боїться ні першого, ні другого. Насправді страждаємо лише ми.

— Здається, не пройде двох днів…

Помічник перехрестився, стримав сльози та повів Жана-Батіста до приміщення, яке йому приготували.


* * *


О сьомій ранку, йдучи пішки від каплиці, біля якої вони стрічали світанок, Франсуаза з метром Жюремі зустріли Жана-Батіста, який ішов з обителі. Вони схвильовано обнялися, почали розповідати йому про свою подорож. Але він хотів знати про Алікс.

— Вона трохи затрималася, — сказала Франсуаза. — Зараз вона прагне бути сама. Ви знайдете її тут неподалік, на великій кручі навпроти каплиці.

Жан-Батіст вибачився та залишив їх. Він пішов далі. Було вже дуже гаряче; він зняв свій камзол та поніс його на плечі. За поворотом кривої стежки раптом відкрилася маленька каплиця. То були просто чотири кам’яні мури, вкриті нерівною черепицею. Ченці навіть не поставили на ній хреста, через повагу до різних вірувань тих, хто міг опинитися на цьому місці. Між будівлею та кручею, навколо якої здіймалися рівні камені, схожі на загорнуті покривалами постаті, знаходився невеличкий майданчик. З цього пагорба споглядали схід сонця. Дивитися можна було на три сторони. Там Жан-Батіст побачив Алікс. Швидше, він угадав її, і вона тієї ж миті підвелася через якесь передчуття. Він побіг, зупинився за десять кроків до неї, і далі пішов дуже повільно. Як сильно вона змінилася! Обличчя, тіло, постава тепер були зрілі, а врода її сяяла від цього ще яскравіше. Одягнена в чоловічий одяг, вона була вільною від пут спідниць та корсетів, волосся її було розпущене. «Але все це ніщо поряд з цим виразом величі, непокірливості» — подумалося йому. І сам він, чий образ розмився в пам’яті Алікс під час довгої розлуки, знов засяяв у її очах і рішучістю рис, і блиском зіниць, і витонченістю та силою, розлитими в кожному його найменшому русі.

Ось вони й завоювали все, чого прагнули. Їх роз’єднували лише десять кроків кам’янистою землею. Нерівність походження, непохитність батька, немилість Короля та недобрі наміри такої кількості різних людей ускладнювали цей шлях не більше, ніж ці дрібні шматочки застиглої лави, які котилися з-під їхніх ніг.

Опинившись на відстані простягнутої руки, вони щосили вдивлялися один в одного. Зрештою, до цієї миті вони лише робили все, щоб уможливити цю справжню, уважну першу зустріч. То вже не була комедія опущених очей та прихованих поглядів. Вільні, вони мали спочатку добре роздивитися один на одного, роздивитися без сорому, аж до самого дна душі, побачити один одного такими, якими вони зробилися, тобто більш, ніж будь-коли, самими собою.

Алікс повільно підняла руку та піднесла її до губ Жана-Батіста. Він поцілував кінчики її пальців. Вільні, вони більше не мали ховати свою насолоду, зменшувати поспішливістю її глибину.

Небо було переповнено величезними білими, нерухомими ватними хмарами. Жан-Батіст скинув свій камзол на каміння, обійняв Алікс. Вільні, вони не повинні були відмовлятися від власних бажань, коли ці бажання були взаємними, і не треба й зазначати, що вони дійсно були в ту мить такими. Вони цілувалися, зливали губи, ласки, і про це не скажеш нічого такого, що не зможе уявити собі кожний, хто хоча б одного разу за своє життя був цілком щасливий.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее