Абіссінець

Після тижня забуття помер Настоятель. Його хоронили з урочистим піднесенням. Обитель очолив послідовник, обраний ченцями. Алікс і Жан-Батіст звикли до довгих прогулянок у горах, але також і в темному лабіринті монастирських вулиць, який став для них надто знайомим. Їх улюбленим місцем у годину, коли наставали сутінки, а спека трохи послаблювала свою мертву хватку, був маленький дворик біля абсиди базиліки. На цій дивно пустій площі ріс дикий кущ, за яким не було жодного догляду. Однак він мав підстави знаходитися в обителі — то був священний стрижень, на якому трималася вся її будівля. Хоч він і не належав до того ж виду, що й рослина, біля якої вони зустрілися, і яку Жан-Батіст пізніше бачив в Ель Ваху — і це їх трохи засмутило, — то була, як їм сказали, справжня Мойсеєва Неопалима Купина.

Епілог

Після того, як метр Жюремі вислухав розповідь Жана-Батіста про зустріч з протестантами в горах, він мріяв лише про те, щоб до них приєднатися. Франсуаза надто кохала його, щоб не поділяти цього наміру. Щойно вони прибули до Франції, вона зняла на свої накопичення маленьку корчму. Вона була католичка, і ніхто не міг їй завадити. Удень у закладі подавали вино подорожнім, селянам та воякам. Уночі туди приходив метр Жюремі з товариством заколотників, з якими був у горах. Шістьма місяцями пізніше повстанці розв’язали в краї справжню громадянську війну. Знадобилася ціла армія, якою командував маршал де Війар, щоб розігнати цих розбійників у сорочках поверх одягу, які увійшли до історії під іменем камізарів. Метр Жюремі, який назвався Равенелем, був однім з їхніх ватажків. Після придушення повстання йому вдалося втекти, і Франсуаза, безумовно, попрямувала за ним. Зараз їхні сліди загубилися, але можна припустити, що вони знайшли притулок у Англії.

Жан-Батіст у Сен-Жан-д’Арку, лікуючи тамтешню знать, заробив достатньо грошей, щоб поїхати до Сирії. Разом з Алікс вони дісталися вершки до Пальмири і, перетнувши всю пустелю, опинилися біля боліт Євфрату. Потім увійшли до Персії, де їм нічого не загрожувало. Вони спокійно подивилися на цю країну, і вона їм сподобалася. У Іспахані Жан-Батіст знов зайнявся своїм ремеслом. Він мав там величезний успіх. До нього зверталися міські купці — і перси, і чужинці, — дипломати, прості люди та навіть найзавзятіші імами. Невдовзі йому вистачило золота, щоб купити великий будинок поруч з Блакитною мечеттю. Клімат був підхожим для вирощування всіх рослин. У своєму аптекарському садку він проростив зерна, котрі зберігав у кишені впродовж мандрів. Алікс посадила троянди. Більше вони їхати нікуди не хотіли.

По смерті Людовика XIV їм стало відомо про призначення регентом герцога Орлеанського, з яким Жан-Батіст так і не познайомився, коли той був герцогом де Шартром. Він написав йому. Регент відповів власноруч, висловив гаряче бажання бачити його в Парижі. Жан-Батіст порадився з Алікс; зрештою, вони вирішили не залишати ані своїх теплих гір, ані троянд.

Щодо Абіссінії, то, після загибелі дю Руля, яка наробила багато галасу, жалюгідного провалу єзуїтів та видворення капуцинів, вона впродовж майже сторіччя з половиною не знала жодного чужоземного втручання — за винятком рідких та миролюбних експедицій англійських географів. Лише у другій половині ХІХ-го сторіччя прориття Суецького каналу привернуло увагу колонізаторів до Червоного моря, і на абіссінську землю знову ступили ті, кого колись не допустив на неї Понсе. Можливо, саме завдяки тому, що країні вдалося зберегти віру своїх предків, вона мала сили чинити опір загарбникам.

У хроніках італійської Ерітреї початку ХХ-го сторіччя зустрічається ім’я якогось Понсе, аптекаря з Асмари. Цілком можливо, що йдеться про одного з нащадків чотирьох дітей Алікс і Жана-Батіста. Ніщо цьому не суперечить, але ніщо цього й не підтверджує, бо про щасливих багато не говорять. Вони живуть, та й годі, і щастя заміняє їм історію.

Інформація видавця

Зміст

І. Наказ потерпілого • 5

II. Подорож до Абіссінії • 105

III. Вірча грамота • 247

IV. Королівське вухо • 346

V. Неопалима купина • 445

Епілог • 546

Про автора

Жан-Крістоф Руфен народився у 1952 році в Буржі.

Професія лікаря дісталася майбутньому письменнику в спадщину від діда, котрий лікував вояків ще під час Першої Світової війни, а під час Другої — був ув'язнений у Бухенвальді за те, що переховував у своєму будинку в Буржі учасників французького Опору.

Писати Ж.-К. Руфен почав у 1997 році, і за перший свій роман «Абіссінец» — історичне полотно у стилі Дюма та дусі Дідро, або, інакше кажучи, проповідь принципів гуманізму у вигляді захоплюючого пригодницького роману — отримав премію Гонкур за перший роман, а також премію Медітеране.