Читаем Абіссінець полностью

Будинок, де мешкали метр Жюремі та Понсе, був значно менш привабливим за той, що стояв навпроти нього. Це, скоріш, було скупчення будівель у два поверхи, які немов приклеїлися одна до одної. Вони б являли з боку вулиці майже однорідну поверхню, якби не були обвішані усіма можливими дерев’яними пристосуваннями; ці риштування складали знизу щось подібне до галерей з аркадами, де можна було пересуватися в затінку, а вгорі — балкон, який служив навісом від сонця та зберігав прохолоду в кімнатах. Зовні домівка аптекарів мала вигляд цілком подібної до своїх сусідок частини цього неподільного кварталу. Він приютив, у страшенній тісноті та майже у нечистоті усіх тих, хто вів у колонії найжалюгідніше життя: нових прибульців, банкрутів, удовиць, незаконнонароджених дітей мішаної раси, яких консул мав доброту інколи терпіти серед свого народу.

Двері в аптекарів були відчинені. Аби не викликати своїм перебуванням надворі підозри, дипломати зайшли до середини, не дочекавшись, коли їх покличуть. Прибіг метр Жюремі та провів гостей крізь вузький передпокій аж до великої та темної кімнати, яка займала весь перший поверх будинку. У цьому місці царював несусвітний розгардіяш, який важко було навіть охопити оком. Перше, що вражало, була виблискуюча жовтими відсвітами мідна ступа. Залізні реторти, які стояли на розжареному вугіллі, випускали цівки диму, котрі прагнули піднятися вгору, але, обтяжені таємничими й важкими субстанціями, могли лише горизонтально тягнутися уздовж мурів. У одному куті старе простирадло прикривало солом’яну підстилку. До низької, почорнілої від кіптяви стелі була причеплена сотня чи дві кошиків з вербової лози, переповнених сухими рослинами, зморщеними фруктами та хлібними шкоринками, що їх колись вдалося відвоювати в пацюків.

— Це велика честь, Ваша Ясновельможносте, — приймати вас у нашій лабораторії, — сказав метр Жюремі, чия солідна постать заповнювала собою простір від підлоги до балок стелі.

— Ваш компаньйон удома?

— На другому поверсі.

У темряві виднівся промінь світла, який падав згори, а під цим променем — драбина. Консул, у супроводі месьє Масе, вирушив у цьому напрямку.

Верхня кімната, до якої вони потрапили, була такою ж мірою світла, якою нижня була темна. Вона освітлювалася чотирма великими вікнами, котрі з одного боку виходили на балкон, а з іншого — на терасу. Стелі вже не було — якщо вона взагалі колись існувала, — і оку відкривався дах із усіма кроквами та латами, а також ледве посірілими зворотними боками круглих черепичин.

Увесь цей простір займало листя рослин. Тут, у яскравому світлі та вологій спеці, з великих дерев’яних цебрів здіймалися справжні дерева. Майже до коника покрівлі доходив гігантський молочай, перехрещували свої віти чудовий фікус, дерева з оксамитовими стовбурами, та інші, вкриті колючками. У вільних проміжках, які лишалися в тіні цих велетенських зразків флори, протискувалася сила силенна інших рослин. За винятком вузьких проходів, якими можна було дістатися до дверей на терасу та на балкон, або до стола, на якому лежали горою книжки, та до невеличкої шафи, засунутої у єдиний темний кут кімнати, підлога була майже вся заставлена горшками. Десь посередині між стелею та підлогою в мідних та олов’яних жардиньєрках, причеплених до мурів або звисаючих на мотузках з центральної балки покрівлі, мирно квітнула усіляка інша рослинність — сукуленти, зонтикоподібні, орхідеї, лишайники.

На хвилину консул із секретарем утратили дар мови. Чутно було, як у неймовірних хащах цієї справжньої оранжереї літали та щебетали птахи. Метр Жюремі залишився внизу. Крім власних персон, відвідувачі не помічали в цьому земному раї жодної іншої людської істоти.

— Заходьте, месьє, заходьте, — пролунав, між іншим, з горніх висей якийсь голос.

Двоє дипломатів зробили кілька нерішучих кроків, під якими зарипіли вологі від води поливу дошки підлоги. У глибині кімнати на рівні людського зросту гойдався на двох гачках пустий гамак.

— Зараз я закінчу це делікатне щеплення, і буду цілком у вашому розпорядженні, — промовив голос. — Сідайте поки що, біля стола є дві табуретки.

Месьє Масе, який мав добрий зір, знаком указав консулові на найвище дерево, до стовбура якого була приставлена драбина. На останньому щаблі стояли дві ноги у м’яких шкіряних черевиках.

— Добре, добре, — промовив консул гучним голосом, — в якому поки що не відчувалося особливого гніву. — Не поспішайте!

Він зробив знак месьє Масе. Переступаючи горшки, чіпляючись панчохами за паскудні колючки, вони наблизилися до столу та сіли, як їм наказали.

— Для цього щеплення підходить лише дуже короткий час, — продовжував голос з драбини. — У нашій справі, бачте, головне — це гібриди. Дикі рослини, в решті-решт, лише матеріал. Ось тобі маєш — ця нитка знов розірвалася! Пробачте.

— Ми розуміємо, — сказав месьє Масе, який побоювався, що консул ось-ось втратить останні сили, з яких він стримував свою злість.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее