Читаем Абіссінець полностью

— Я й кажу, це лише матеріал. Треба схрещувати, брати одне як підщепу для іншого. Коротше кажучи, природа для нас лише відправна точка. Ми маємо складові частини. А ще треба освоїти світ сполук.

На столі лежала купа різноманітних книжок, які консул почав знервовано перегортувати: трактат з ботаніки, оди Горація та кілька ін-кварто арабською мовою. На товстій гілці висіли два клинки, а на підлозі покоїлися два шкіряні нагрудники, маски, рукавиці — все потрібне для фехтування.

— Розкажіть поки що про вашу справу, — знов пролунав голос. — Я Жан-Батіст Понсе. Здається, що ви маєте дещо мені сказати.

— Месьє, — сказав, підвівшись, консул, — справа, про яку я маю з вами говорити, насправді дуже нагальна. Повірте, що за інших обставин я б не прийшов до вас. Якщо вже казати все до решти, я б волів бачити вас перед очима. Але, здається, доведеться задовольнитися тим, що ми хоч чуємо один одного.

— Так, так, — промовив Жан-Батіст щирим та дружнім тоном, — я вам дуже вдячний за те, що ви дозволяєте мені скінчити цю працю. Інакше все, що я приготував, пропаде…

— Месьє Понсе, — перервав його консул, який так і стояв, піднявши голову догори. — Чи правда, що ви лікарюєте?

— Ах, Ваша Ясновельможносте! Я завжди знав, що цей момент настане. Ми не збираємося приховувати від вас істину. Мені прикро, повірте, що ми не поговорили про це раніше. Не дуже-то приємно ось так потай робити справу, яка, в решті-решт, має лише добрі наслідки. Але я чув, що ви до нас дуже вороже ставитеся. Якщо ви вже тут, я зараз покажу вам кілька зразків…

— Послухайте, Понсе! Моє питання дуже просте. Воно зовсім не підступне. Я нічого не вчиню проти вас, навіть навпаки. Я знов питаю вас, і чекаю на просту відповідь: ви лікарюєте?

— Так.

— Чи можете ви лікувати, скажімо, наприклад, ці хвороби шкіри, що мають місцеві жителі, ці різновиди прокази та лишаїв?

— Нема нічого простішого. Але ж немає й жодного чудодійного рецепту. Кожний випадок потребує окремого підходу.

— Досить, — перервав консул, — не будемо вдаватися в подробиці. Перейдемо до іншого. Я прийшов, щоб урочисто запропонувати вам місію надзвичайної важливості.

— Знов цей дріт… Жюремі! — гукнула людина з драбини.

— Ви мене слухаєте?

— Так, так. Продовжуйте.

— Чи погодилися б ви бути вісником короля Франції?

— Що трапилося? — запитав гучним голосом зі свого барлогу метр Жюремі.

— Та знов цей мідний дріт. Можеш ти мені дати іншу котушку? Мій без кінця рветься.

— Месьє Понсе, — сказав консул, який ледве втримував себе в руках, — я говорю вам про набагато важливіші речі. Чи не могли б ви приділити мені дві хвилини та злізти з цього дерева?

— Я майже закінчив. Залишилася пара живців, але, якщо я зупинюся, все пропало. Але ж не переймайтеся, я все добре чую. Місія за дорученням короля…

— Місія, яка зробить з вас найславетніше знаряддя християнства, навіть самого папи.

— Я вже вам сказав, — відповів Понсе голосом, в якому не відчувалося аніякого ентузіазму, — я зроблю все, щоб тільки услужити вам, месьє консуле. Але я не маю схильностей до державної служби.

— Подивимося на справу з іншого боку: йдеться про лікування самодержця.

— Людовіка XIV?

— Та ні, — з презирством усміхнувся консул, роздратований подібною безглуздістю. — Государя, до якого відішле вас із місією король Франції. Розумієте? Хіба ж то не слава — лікувати тіло великого короля?

— Ви знаєте, для нас, лікарів, там, де йдеться про чиєсь тіло, королів не існує.

Месьє Масе дивився на консула та відчував, що їх обох переповнює відчай, готовий з хвилини на хвилину вилитися в лайку або в сльози.

— Ну, що ж, я вже вам сказав, месьє консуле, я дуже зворушений вашим візитом. Чи то король, чи то не король, якщо ви просите мене когось вилікувати, я зроблю це для вас. Сподіваюся, що це не надто далеко. У мене тут багато роботи, і я ніяк не можу надовго відлучатися.

— У такому разі, — скрикнув консул, падаючи без сил на стілець, — боюся, що все це марно.

— Все ж таки кажіть.

— Те, про що я вам кажу, — з іронією промовив консул, — не має нічого спільного з коротким відрядженням. За моїми підрахунками, вам знадобиться місяців шість, аби лише дістатися до пацієнта.

— Шість місяців! Що ви маєте на увазі?

— Те, щоб поїхати лікувати Негуса Абіссінії, — сказав консул.

З листя довго не доносилося жодного звуку. Потім відвідувачі побачили, як затремтіла драбина, і як по щаблях почали сходити дві ноги.

Незабаром Жан-Батіст був нанизу. Він струсив рукою дрібне листя, яке причепилося до його сорочки та волосся, і повільно наблизився до дипломатів.

Виглядав він набагато молодше, ніж це уявляв собі месьє де Майє, — безперечно, це уявлення про нього склалося через його ремесло, яким, на думку широкого загалу, повинні займатися винятково поважні особи.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее