Абіссінець

— Але відтепер, — продовжував він, — моя думка змінилася, і остаточно. Я бачив вас за роботою, звичайно, над картиною, але ж це байдуже. І, за моїми відомостями, про вас не скажеш нічого поганого. Якщо ви зізнаєтеся мені, що готуєте ліки, то, повірте, ви зможете після цього лише похвалитися моєю підтримкою. Я ж бо вірна людина, знаєте ви про це?

— Так, Ваша Ясновельможносте, — через силу вимовив метр Жюремі.

— От і добре, в такому разі, кажіть мені усе як на духу. Чи знаєте ви, як то кажуть, фармакопею лікарських рослин?

— Здається, що так, — промовив аптекар.

— Йому здається! Але ж яка скромність! Я чув, що ви робите більше, ніж можна уявити, що до вас ходять з усієї колонії, що сам Паша слухається ваших порад.

Метр Жюремі опустив очі.

— Я вас не звинувачую! — наполягав месьє де Майє. — Це добре. Це дуже добре. Я навіть і не сподівався знайти у вас такі таланти. Ви такий скромний, метре Жюремі. До того ж моя дружина цієї ночі, коли я злегка занедужав, зізналася мені, що вона сама, сама — моя власна жінка, і без мого відома, — зверталася до вас шість місяців тому, і що ви її вилікували.

Помітивши, що гість ледь дихає, консул заговорив ще м'якішим тоном:

— Та не бійтеся ви. Я не знаю, що мені зробити, аби завоювати вашу довіру. Я щиро вітаю вас. Навіть більше за це, я вас заохочую займатися цим і надалі.

Месьє де Майє підвівся, зробив крок у напрямку вікна, повернувся, і сказав, дивлячись на аптекаря:

— Чи вмієте ви, наприклад, лікувати хвороби шкіри, я хочу сказати, ці різновиди прокази, котрі можна побачити тут у чорношкірих.

— Справа в тому, — промимрив, нарешті, метр Жюремі, — що нас двоє.

— Що ви хочете сказати?

— Я маю компаньйона.

— Дуже добре, про це я, до речі, знаю. Але ж відповідайте на моє запитання.

— Розумієте, щодо лікування, то це, скоріше, до нього. Він приписує, я готую. Для мадам, вашої дружини, наприклад. Я розповів йому про все, а він сказав мені, що треба покласти в мазь, я зробив її та приніс. Ось моя роль.

Консул повернувся до столу та сів.

— Я розумію, — промовив він. — Тобто, мені краще звернутися до вашого компаньйона.

— Саме це я намагаюся пояснити Вашій Ясновельможності.

Теплота, з якою месьє де Майє вів розмову, знизилась на декілька градусів.

— То як його звуть?

— Понсе, Ваша Ясновельможносте, Жан-Батіст Понсе.

— А де його шукати?

— Ми з ним ділимо один будинок. Він спить на другому поверсі, а я на першому.

— А ваша лабораторія?

— Та де там, Ваша Ясновельможносте! У нас, я гадаю, не відрізниш того, що треба для життя, від того, що потрібно для праці. Я навіть і не зможу описати…

Консул надовго замислився.

— Як ви вважаєте, як ваш друг поставиться до довгої подорожі?

— Треба в нього запитати, Ваша Ясновельможносте. Це хлопець, як би вам сказати, незвичайний. Якщо б я не був його компаньйоном, то сказав би, що він… геній.

— Геній! Це вже занадто!

Насправді, подумав месьє де Майє, цим авантюристам усе єдине.

— Можете ви привести його до мене?

— Звичайно, якщо ви накажете. Ми є підданими короля, а ви є його представником.

Від таких висловлювань, хоч би і з вуст простої людини, у месьє де Майє завжди теплішало на серці, до того ж він ніколи не міг відмовити в ласці тому, хто так щиро показував свою вірність престолу. Ось, гадав він, сама гармонія монархічного правління: жадана влада та вдячні піддані.

Метр Жюремі посміхнувся про себе. Він часто зауважував, що не знає середини між раптовим та бурхливим бунтом та беззаперечною покорою. Це й була його протестантська маска. Месьє де Майє дуже б здивувався, якщо б йому сказали, що проти нього стоїть один з тих шалених утікачів, чиїми майже голими руками Гійом Оранжський розірвав лінію оборони Стюартів на узбережжі Ірландії. Утім, про це красномовно свідчив рубець, який метр Жюремі мав на животі, і йому так і кортіло підняти сорочку та підсунути просто під ніс консулові цю шабельну відмітину.

— У такому випадку, — сказав месьє де Майє, — скажіть вашому компаньйонові, що я його чекаю в себе об одинадцятій годині.

— Як бажаєте, Ваша Ясновельможносте. А втім…

Метр Жюремі сумнівався: консул здавався мирно налаштованим. Видати йому справжнє ремесло Жана-Батіста не — великий ризик. Скоріш, побоюватися слід було характеру останнього. Чи не говорив він сам учора ввечері: «Якби він викликав мене, я б не пішов»?

— А втім? — нетерпеливилося консулові.

— А втім, оскільки я добре знаю свого друга Понсе, я б запропонував дещо інше.

— Кажіть.

— Мені здається, що, якби Ваша Ясновельможносте самі б забажали прийти до нього, тобто до нас, мій компаньйон був би вам дуже вдячний, і ні в чому не зміг би вам відмовити.

— Мені прийти до нього! Цей месьє дає аудієнції?

Протестант обережно промовчав.

Це дивно, безглуздо, навіть обурливо, думав консул. Але, оскільки справа була негайна, оскільки цей дивак, хоча й по-своєму та за скороминущих обставин, займав позицію сили, доречно було відкинути гордість.

— Він буде вдома за годину? — спитав, стиснувши кулаки, месьє де Майє.

Розділ 6