Абіссінець

— Це дуже просто. Я народився у заможній шляхетній родині. Усе мені давалося легко. Досить було лише запам’ятовувати те, чого мене вчили. Задум творіння відкрився мені сам собою, через ту мову, котру ми звемо наукою. Господь щедро обдарував мене ласками свого Провидіння. Він дав мені все, і я хотів лише все йому повернути сторицею.

— А в мене, — сказав Жан-Батіст, — усе було навпаки. Я народився бідним та безрідним. У шість років мене віддали одному аптекареві. Його донька заради розваги навчила мене абетки, як от собаку вчать робити різні фокуси, щоб було з кого сміятися. От і вся моя освіта. Решти я навчився сам, як умів. Якби я розмірковував, як ви, то мав би сказати: Господь не дав мені нічого, і я йому нічого не винний.

Переляканий єзуїт подивився на нього очима школяра, який, дізнавшись про недобрий вчинок свого товариша, боїться тепер разом із ним зазнати покарання. Очевидно, він сприймав Понсе, якщо не як самого чорта, то вже точно як одного з його служителів. Це упередження, напевно, оселилося в ньому з самого від’їзду, і було наслідком численних натяків отця Версо та консула. Того дня Жан-Батіст уперше відчув власну самітність. Він зрозумів, як страшенно скучив за метром Жюремі, і як йому не вистачало його дружби, його щедрості та рідкісного, розкішного гумору, його жаги до істини, яка робила його чужим усілякого лицемірства.

За два дні по тому караван вийшов з Манфалу. Близько ста п’ятдесяти тварин складали довгу та повільну процесію, десь у середині якої рухалися Гаджі Алі, Понсе та Жозеф. Вони пройшли два льє на схід і зупинилися в містечку Алькантра. Перейшли по кам’яному мосту вузенький потік, котрий визнали якоюсь притокою Нілу. Наступного ж вечора розбили постій в пустелі, поруч із монументальними руїнами. То були ступні та гомілки фараона у сидячій позі, тулуб та голову якого було зруйновано вітром.

Завдяки прихильності головного караванника, Гаджі Алі та Понсе змогли зайняти два найкращих місця — між великими пальцями колоса, де у величезних кам’яних блоках утворилося два гроти, які захищали від нічного холоду.

Жозеф готував для господарів вечерю. Понсе сів біля вогню, аби скласти йому товариство, поки той мішає суп, і побачив його ще стурбованішим, ніж зазвичай.

— Я щойно походив проміж погоничами, — сказав єзуїт, — та почув їхню розмову.

— То що ж вони казали?

— Що в каравані є ще один франк.

— Звісно, — відповів Понсе без жодного здивування, — купці постійно подорожують з Верхнього Єгипту до Нубії.

Манери єзуїта дійсно починали вже його дратувати. Винуватий вигляд, вічна занепокоєність, серйозне ставлення до кожної дурниці — ще трохи всього цього, і він сам почне давати служникові прочухана.

— Уявіть, що ви самі у великому каравані, подібному до цього, — проскиглив отець де Бревдан, — і що ви узнаєте — бо це всім відомо — що там є ще двоє християн, то хіба ж ви не захочете зустрітися з ними якомога швидше?

— Серед авантюристів на сході є люди, які вважають за краще не потрапляти на вічі подібним до себе, — з нетерпінням обірвав Жан-Батіст.

— Тоді треба знайти цю людину. То є найліпший спосіб дізнатися, чи ховається вона від нас, і що власне вона ховає.

Нарешті Жан-Батіст поступився, до того ж і неспокій цього бісового священика був заразливим. Він погодився обійти постій. Жозеф передав ложку нубійцю, порадивши йому добре стежити, аби суп не підгорів. Ураховуючи наближення ночі та розміри каравану, вони вирішили розділитися. Єзуїт вирушив навколо кам’яного колоса з одного боку, а Понсе — з іншого. День швидко загасав. Неподалік від обрію, червоніючи понад чорним уже диском пустелі, розпластувалося сонце. Скісне світло, розщеплене пилом, піднятим постоєм, загортало силуети тремтячим серпанком. Два чоловіки, кожний зі свого боку, прискіпливо оглянули за вечір стільки людей, скільки змогли, але не знайшли нікого, хто міг би зовні зійти на франка. Але єзуїта це не задовольнило. Отець Версо наполегливо радив йому побоюватися інтриг капуцинів, і Бревданові за цим невловимим подорожнім убачалася їхня тінь.

Наступними днями їм довелося важко, бо вони перетинали довгу кам'янисту пустелю без жодного джерела води. Жозеф ледве міг дивитися перед собою. Розчавлений спекою, він щозупинки приклеювався розсохлими губами до фляги з козлячої шкіри, яку Понсе прив’язав до сідла на боці свого верблюда. На другий день розірвалися єзуїтові черевики на застібках, і йому довелося йти босим по розжареній землі. За один день його підошви перетворилися на скривавлені шматки шкіри. Понсе відкрив шкіряну валізку, де зберігалися ліки, намастив ноги нещасного маззю, яка підсушила виразки та полегшила біль. Але назавтра, коли єзуїтові настав час уставати, він ледве не втратив свідомість. Жан-Батіст запропонував йому на день свого верблюда. Жозеф нічого не схотів слухати, і пройшов увесь шлях без жодної скарги.

«Ця людина, — думав Жан-Батіст, — дійсно одержима покорою. Він, мабуть, нічого не боїться так сильно, як свободи».