Абіссінець

Алікс чекала, стоячи в темряві посеред своєї кімнати. На небі був лише тонкий місяць, чиє світло час од часу притлумлювали важкі хмари, тому Франсуаза знайшла можливим цей довгий перехід по вулицях, який давав змогу триматися подалі від консульства з його шпигунами. На початку ночі, коли часу для вагання було ще багато, дівчина схилялася до думки на побачення не ходити — бо воно було божевіллям, бо вона через нього ризикувала своєю честю. По мірі того, як бігли години, вона все рішучіше відштовхувала від себе ці думки, як дають відсіч розбійнику, який напав першим. Потім подумала: «Хіба ж не правда, що я кохаю його всією душею?»

З цієї миті її намір піти став настільки ж твердим, як раніше — прагнення протистояти спокусі. В її свідомості раптом почали поставати не старі доводи, що випливали з виховання, а нові переконання, набуті впродовж останнього року. Розмови з Франсуазою в ці місяці відкрили їй гідність справжнього кохання, яке народжується не з зиску, а з почуттів. Щодо честі, то тут вона дивилася на матір, яка так пильно берегла свою: чим стала ця жінка, як не рабинею чоловіка, який зробив з неї свою власність? Таким небезпечним роздумам віддавалася Алікс під час одягання. Проте, було б невірно думати, що, вчиняючи так, вона була під впливом Франсуази. Коли вони вийшли з будинку крізь двері для прислуги, а їхні тіні змішалися з темрявою вулиці, Алікс відчула, що тремтить від щастя не тільки через думку про те, що вона робить, але й через внутрішнє та майже тваринне усвідомлення того, що дії її, сьогоднішні дії — ризик, може, деяка форма жертви — були приємними найавтентичнішій, найменш спотвореній цивілізацією частині її душі, або тому, що можна було просто називати її справжнім характером.

Жан-Батіст, чекаючи побачення, думав про те, що до тих пір мав справу лише з коханням легким та ефемерним, котре першої ж миті, яка доволі часто буває також і останньою, приймає форму двобою, де кожний — холодний та стриманий — прагне не піддатися й перемогти, і де вся жалюгідна гра зводиться нарешті до приховування якомога довше того, що кожний думає насправді. Цього разу кожний знав, що відчуває інший, заздалегідь та достеменно. Тут не йшлося про підкорення та про майбутнє забуття. Просто треба було випустити в світ — тобто в повітря, де пролунають слова, де розгорнуться жести, — це вже зачате кохання, яке так давно жило в них. Для цього відповідального завдання Жан-Батіст відчував себе не досить досвідченим.

Коли в темряві пролунали два глухі удари дзвону, кожний був на своєму шляху: Алікс із Франсуазою виходили зліва з-поза грат, а Жан-Батіст, який ховався в глибині саду, наближався до входу. Кожний відчував, що переживає мить швидкоплинну, неповторну й дорогоцінну не лише через те, що мало відбуватися за нею, і на що вони давно були готовими, а просто через те, що ця мить ніколи вже не повториться. Обоє намагалися продовжити цей час настільки, наскільки лише зможуть, закарбувати його, як назавжди закарбовують у пам’яті риси людини, котру ніколи більше не побачать. Словом, вони рішуче прагнули нічого не прискорювати. Однак, тільки побачили, як зближуються їхні тіні, лише опинилися один навпроти одного, ця рішучість їх лишила: пережита розлука, тривожність цього безлюдного та темного місця, і, особливо, бажання, котре було в них, подіяли так, що вони негайно обнялися та мовчки обсипали один одного поцілунками.

— Оце так щастя! — казали вони по черзі.

І продовжували куштувати смак губ, торкатися один одного тривожними пальцями, які немов хотіли точно переконатися в присутності тут іншого, в його реальності, при цьому відчуваючи всю від цього приємність.

Оскільки вони знаходилися на тій стадії кохання, коли зникає все навколо, то не промовляли ані слова. Для них було достатньо бути поруч. Але Франсуаза, яка була насторожі біля грат, прийшла сказати їм, що баритися негоже. З цими словами до них повернувся весь світ та всі перепони, що здіймалися на їхньому шляху.

— Як ти переконаєш мого батька? — сказала Алікс коханому, розрізнюючи в темряві лише його неясний силует. — Він усе частіше говорить про моє весілля…

— Наразі не треба нічого йому казати, нічого давати зрозуміти, — сказав Жан-Батіст. — Будемо бачитися, бо я більше не можу жити без того, щоб не обіймати тебе, коли ми вже нарешті разом. Але потрібно, щоб ніхто не знав нічого доти, доки я не виконаю свого наміру. Я поїду до Версалю.

— Як! — скрикнула Алікс, притискаючись до нього. — Ти ж тільки повернувся! І вже хочеш їхати?

— Подумай, що це єдине рішення. Король хотів амбасади: я привезу йому її. Він один може дати мені таку винагороду, якої мені треба. Я повернуся шляхтичем, і твій батько не зможе мені відмовити.

Алікс була готова вірити всьому, що казав їй той, кого вона кохає. Цей план не подобався їй, бо він мав розлучити їх ще на деякий час. Утім, вона погоджувалася, що він був найкращим з можливих, та присягалася Жану-Батісту допомогти йому, чим тільки зможе.

— Єдине, чим ти зможеш мені допомогти, це не забувати мене.