Абіссінець

— Я одержав ваш лист, Ваша Ясновельможносте, — сказав єзуїт. — Дякую вам за нього. Оце так новина! Тиждень тому ми довідалися від вас, що отець де Бревдан, на жаль, не зміг завершити подорожі. Але, за винятком цього нещастя, усе йде добре: прибув посол!

Консул сповістив представника ордена єзуїтів про повернення місії, але приєднатися до делегації, яка їздила їй назустріч, не запросив. Тепер виявлялося, що відмова в цій честі була для того доброю послугою.

— Здається — але ж ви мені зараз це й підтвердите, — продовжував священик, — вони привезли троє уродженців Абіссінії?

— Про це мені теж доповідали, — сказав консул.

— Як, ви ще їх не бачили?

— Тільки краєм ока.

Месьє де Майє не хотів ділитися історією суперечки навколо вірчих грамот з цим розповсюджувачем небезпечних пліток.

— Вони щойно прибули, не забувайте, — додав він про всяк випадок.

Людина в чорному струснула кілька разів головою, що, зважаючи на можливу вагу цієї голови, завжди та в усіх викликало сильну тривогу за її власника.

— Троє абіссінців у колежі Людовіка Великого, на місцях, призначених для учнів зі Сходу — ось що буде величезною подією, — промовив єзуїт із палаючими очима.

Консул вичавив посмішку.

— Чи сповістили вас, Ваша Ясновельможносте, — продовжував священик, нахиляючись уперед, — що капуцини полонили їх семеро під час війни Ефіопії з королем Сенаару. Семеро! Ви це усвідомлюєте? Отже, вони поїдуть просто до Риму…

Він схилився та заговорив ще тихше:

— …якщо турки дадуть їм сісти на корабель.

Він супроводив ці слова усмішкою, яка красномовно свідчила про його намір не пускати речі на самоплив.

— Ми матимемо ті ж самі труднощі, — наважився сказати консул, який одразу ж про це пожалів, — з вивозом з країни трьох абіссінців, які приїхали до нас…

— Та годі вже вам, Ваша Ясновельможносте, — сказав єзуїт, велично підводячись, — хай там що, а бажання Короля Франції важить тут немало. Турок, здається, нас слухає. Зважте, що я кажу більше, ніж маю казати: кінець-кінцем, то ви є дипломат. Ви повинні розумітися на таких речах краще, ніж я.

Месьє де Майє був у захваті від винахідливості цієї з виду твердолобої людини, яка так і сипала підступними натяками, немов та стара дуенья. Він вирішив піти у наступ.

— Дипломатичні справи є, дійсно, доволі складними, мій отче, та, якщо дозволите мені говорити прямо, вони є ще складнішими, ніж ви собі уявляєте. Головне, бачте, полягає в тому, щоб усе робилося певним чином і в певній послідовності. Ви — людина, яка служить вірі, — звикли мати справу з тими ефірними рухами, котрі пов’язані з сяянням Святого Духа, коли Він відвідує чиюсь душу. А ми знаходимося на рівні грунту: політика пов’язана з рухами людей. Їх не можна квапити…

Священик з цієї тиради нічого не зрозумів. Він лише пильно подивився на консула своїми глибоко посадженими очима та збагнув, як це бувало з його батьком, коли тому хтось підсував жирну та спокійну скотину з якоюсь прихованою вадою, що дипломат недоказав чогось дуже важливого.

Розмова продовжувалася ще хвилин з десять, але більше він нічого не дізнався.

Вийшовши на вулицю, єзуїт трохи поміркував, а потім попрямував до будинку Понсе. Він постукав у двері, але Жана-Батіста вдома не було. Тоді він пішов до венеціанців. Старий турчин, що спав за воротами садка, відповів отцю Планетну, що Його Ясновельможність посол Ефіопії нікого не приймає.

Єзуїт пішов геть у глибокому непорозумінні.

* * *

Метр Жюремі повертався таємно, під покровом ночі, не лишаючи, біля консульства, густої тіні дерев, що росли перед ним. Вдома він знайшов Посне, який зустрів його так, немов вони розлучилися два місяці тому.

— А я гадав, що вони тут приймають тебе як героя, який розповідає про свої подвиги юрбі захоплених слухачів! — сказав протестант, коли Жан-Батіст переказав йому події останніх днів.

— Неначе ти не знаєш колонії. Вони бояться, наглядають один за одним. Мене ніде не бажають бачити. А тих, хто шукає зустрічі зі мною, я обминаю сам, як того єзуїта, що заходив сьогодні ввечері, та казав сусідам, що хоче зі мною говорити. Ні, повір мені, подорож триває, і я відчуваю себе тут не менш самотнім, ніж коли ми перетинали пустелю.

— А Мюрад?

— Зараз розповім. Він улаштований, як принц. Але консул поки що не забажав його прийняти. Він хоче бачити його грамоти. Я змусив Мюрада пообіцяти мені, що він не відступить, та стоятиме на тому, що йому треба їхати до Версалю.

— А… твоя кохана?

— Не знаю, коли знов її побачу. Але вчора ввечері… Ти вечеряв?

— Поки що ні.

— Тоді — за мною, ходімо до Юсуфа, напроти мечеті Гасана. Ми зможемо спокійно поговорити.

Вони весело попрямували пішки до Старого Каїру.

* * *

Понсе з підручним повернулися біля півночі. Коли вони заходили до себе, в темряві аркад прослизнула якась тінь. Метр Жюремі витяг шпагу.

— Змилуйтесь, — промовила тінь, — це ж я.

— Мюраде! Що ти робиш тут у такий час?

Вони завели його в дім. Понсе запалив свічку. Вірменин був спітнілий та важко дихав.

— Щойно я зараз ліг, — сказав він, хекаючи, — як до мене увійшли двадцятеро чоловік.

— Двадцятеро чоловік? Але хто — солдати, купці?