Абіссінець

Двоє вартових-арабів, що охороняли того дня ворота Кота, були добрими старими вояками, вкритими славетними рубцями. Ага яничарів виказав їм свою вдячність за довгу службу призначенням на цей спокійний пост, на якому вони й доживали свого віку. Каїру в ті часи більше загрожували внутрішні заворушення, ніж набіги ворогів. Тим, хто стояв біля воріт, достатньо було зачиняти їх на ніч від гієн та інших пустельних звірів. Удень старі грали в карти, сидячи по-турецькому на килимі в затінку великої арки воріт, та пили чай, який їм приносив з сусіднього базару босоногий хлопчисько. Біля дев’ятої години ранку, в юрбі, яка вливалася в місто, вони помітили чоловіка в широких штанях з високим фланелевим поясом, який носять курди. Він був доволі тілистим, і важко тиснув на спину бідолашного мула. Тварина встала посеред схилу, який вів до воріт, і не хотіла зрушувати. Чоловік вибивався з сил, стукаючи її по боках зламаним та вичовганим уже дрючком, який не справляв на скотину жодного враження. Мула підштовхували троє чорних рабів — їх можна було прийняти за нубійців, хоча вони й не зовсім були на них схожі, — але він уперто присідав на задні ноги, тому їм вдавалося лише не дати йому сісти остаточно. Трохи осторонь троє прив’язаних один до одного нав’ючених віслюків та другий мул чемно поскубували ростки трави, що пробивалася між плитами парапету.

Чоловік нарешті зліз із норовистої тварини, підійшов до вартових та зупинився перед ними, ледь дихаючи після цього переходу довжиною в десять кроків.

— О, дорогі мої друзі, брати мої! — важко зітхнувши, мовив він їм, — чи не могли б ви допомогти мені довести цього мула аж до цього місця. Ця клята тварина жодного разу в своєму житті не заходила до міських воріт. Вона злякалася, і більш їй ні до чого немає справи.

— Звідки ти сам? — спитав один з вартових. — У твоєму місті, напевно, немає воріт?

— Я з Вану, в Анатолії, і, клянусь честю, воріт у нас вистачає. Але мій мул і я — це різні речі. Я купив його в селян у Родючій Аравії.

— Тоді це мул, який не знає грамоти! — сказав старий та засміявся.

Другий старий, хоча й не зрозумів, що в цих словах було такого смішного, просто перейнявся веселістю свого товариша. Подорожній, почувши, що вони сміються, вирішив, що краще буде розсміятися й собі, та зробив це так щиро, що в нього з голови мало не злетів шовковий тюрбан.

— Куди ж ти йдеш з цією скотиною, яка не знає грамоти? — сказав перший старий так гучно, щоб невеличкий натовп, що зібрався навколо них, теж міг повеселитися з такої нагоди.

— До консула франків, — сказав подорожній.

— Авжеж! Ти хочеш дізнатися, чи не знає твій мул латини, — сказав другий старий, викликавши новий вибух сміху, до якого від щирого серця приєднався чоловік з мулом.

Пролунало ще декілька варіацій на цю тему, потім знов запанував спокій. Вартові витерли сльози зі зморшок навколо очей. Їм сподобався цей добрий чужинець, який трохи розважив їх, і вони начебто не гнівалися на нього.

— Як тебе звати, брате? — спитав один зі стражників.

— Мюрадом, друже.

— От і добре. Ми не будемо тягти твого мула. Я знаю цих тварин. Це нічого не дасть. Ми зробимо краще. Ми дамо тобі пораду, добру пораду, чуєш мене?

— Чую, чую, — сказав ледь розчарований Мюрад.

— Якщо підеш тут, то тобі доведеться перетинати все місто. Там є чимало арок над вулицями, твій мул, який не знає грамоти, прийматиме їх за ворота… Отже, краще тобі зрізати півдороги. Трохи нижче схилу росте опунція — бачиш її?

— Бачу.

— За нею одразу ж повертай направо, та прямуй шляхом, що йде навколо міста. Ти побачиш інші ворота. Рахуй їх. Підходь до сьомих. Ті ворота не такі, як ці: там просто велика решітка, котра твого мула не злякає. Увійдеш, та за сотню метрів ліворуч побачиш квартал франків.

Мюрад щиро подякував, попрощався зі старими, та виконав усе, що вони йому порадили, цього разу в повній злагоді з мулом.

Натовп під воротами Кота повільно розійшовся. Годиною пізніше, коли вартові ще не припиняли сміятися, вони побачили, як їде риссю лава франків у такому вигляді, в якому їх бачили лише зрідка. Ці пани були в кольорових камзолах та перуках, прикрашені коні везли чорний лаковий кабріолет. Вони з’їхали зі схилу та хутко поскакали за місто.

* * *

Садівник консульства заходив у дім лише за надзвичайних обставин. То був дуже набожний старий каїрський копт. Улітку з початку вечора та допізна можна було чути, як він мовчки пересувався алеями з латунною лійкою в руках, не утворюючи жодного шуму окрім тихого дзюркотіння води, яка дощем спадала на пов’яле листя. Але того дня він не мав вибору. Консульство було пусте: кучер месьє де Майє, денні та нічні стражники, обоє слуг поїхали з делегацією, яка мала зустрічати амбасаду. Вдома залишився лише він, старий садівник Габріель, і, оскільки йому не зустрілося нікого, до кого б він міг звернутися, то довелося проминути одні за одними всі двері, і так, вагаючись усе більше, дістатися до кабінету самого консула.