Абіссінець

Почувся крик обурення, який згас у довгому поцілунку.

Нарешті повернулася Франсуаза і вблагала їх якнайшвидше розпрощатися, бо незабаром мали виїхати з дозором яничари. Вони відступили один від одного, наразі повернулися бігом назад, знов обнялися та, нарешті, пішли кожний у свою сторону в гарячу ніч, у якій було чутно, як скрипіли під вітром пальмові дерева.

* * *

Жану-Батісту Мюрад довіряв. Бо хіба не виявив сам Негус своєї прихильності до цього чужинця? Отже, він погоджувався робити все, що накаже йому аптекар. Це було для нього тим легше, що решта мешканців цієї франкської колонії не була йому до вподоби. Ці надто багаті та надто люб’язні купці нагадували його колишнього господаря в Алепі — його удавану доброту та лицемірство. У Мюрада не один раз виникало бажання перевернути тарілку йому на голову. Цього разу він мав таку можливість. Якщо ж ті, хто його приймав, нічого поки що йому не зробили, то тим гірше було для них.

— Які там вірчі грамоти? — сказав він із пихою, коли месьє Масе прийшов по них до нього. — За кого ви мене приймаєте? Я посланець Короля. Короля Королів, до того ж.

І додав, дивлячись на свою маленьку пухлу долоню, на мізинець якої була насаджена мідна каблучка:

— Його Величність строго наказав мені передати його грамоти королю Франції особисто. Отже, щоб їх йому передати, я маю їхати до Версалю.

Месьє Масе наполягав, але вірменин виявився непохитним, і скінчив тим, що доволі жорстко виставив його за двері. Секретар повернувся до консульства ледь живий, і переказував цю розмову месьє де Майє з похоронним виглядом.

— Ось тобі маєш! — скрикнув дипломат. — Він не хоче віддавати свої грамоти! Але, вхопи його біс, що ж то за манери? Нехай вже він сидить на підлозі та ображає всю колонію. Але ж, принаймні, погодився би представитися за формою!

— Може, вам самим… — натякнув Масе.

Консул зупинився перед бідолашним дитям мов і спопелив його поглядом.

— Ви, звісно, уявляєте собі, як я, представник Короля Франції, можу заговорити з кимсь, хто навіть не завдає собі клопоту доповісти про свої повноваження?

— Звісно, ні, — капітулював Масе.

— Добре, — сказав консул. — Ми вишлемо до нього делегацію.

— Жоден купець не схоче туди повернутися.

— Тоді ви підете самі, — гукнув месьє де Майє. — І скажете йому, що, якщо він дозавтра не надасть своїх грамот, його виженуть з колонії, і він сам шукатиме собі житло в старому Каїрі.

Масе пішов виконувати доручення та повернувся ні з чим. Мюрад мав зухвалість запустити йому в голову шматком вельми жирної пахлави, який він вже встиг надкусити.

— Ця комедія триває вже досить довго, — сказав месьє де Майє рішуче й холоднокровно. — Я знаю засіб розібратися в цій справі з грамотами. І повірте мені, якщо виявиться, що він їх не має, його поведінка дозволить мені без жодних гризот совісті викинути його на вулицю — його самого, а також скотину, рабів та лахміття.

На цих словах консул наказав подати собі карету та незабаром опинився в Паші.

З цієї аудієнції він повернувся дуже задоволений, та чудово спав уночі. Нажаль, наступного ранку, тоді, коли він заходив до свого робочого кабінету, йому доповіли про візит отця Плантена.

Цей єзуїт прибув до Каїру невдовзі після від’їзду отця де Бревдана. Серцевий напад, який спіткав отця Габорйо, дав новому прибулому змогу діяти офіційно: за кілька тижнів отець Плантен зробився офіційним представником ордена єзуїтів у цьому регіоні Сходу.

Це був сорокарічний чоловік, який отримав свої міцні широкі плечі у спадок від родини, що впродовж століть присвячувала себе торгівлі великим рогатим скотом у краї Шароль. Він мав довгі, тонкі руки, які завжди складав та рознімав дуже повільно, дивлячись на них із ніжністю, — можливо через те, що вони єдині суперечили його купецькому походженню. Обличчя в нього здавалося розчавленим під величезною та вже сивою брилою верхньої півкулі черепа, яка попереду нависала понад очима важким широким чолом. Високе чоло — звичайно символ розуму — надавало йому, навпаки, трохи обмеженого виразу, настільки воно, здавалося, тиснуло на обличчя та навіть на всю його особу. З такою зовнішністю отець Плантен мав зробитися або живодером, або музикою. На щастя, він схилився в бік науки та поступив у послушники. З часу прибуття до Каїру йому тисячу разів вдалося виказати в консульстві підозрілість характеру та прихильність до таємних інтриг. Спершу месьє де Майє вирішив, що цей отець прямий та простуватий, але ж перше зіткнення з подвійністю цього характеру швидко переконало консула в помилці: тепер він вважав підступність священика цілком безмежною.

— Яке щастя бачити вас, отче! — сказав консул, помітивши на порозі свого кабінету людину в чорному.

У той самий час він покликав собі на допомогу обережність, яку застосовують при ловлі рогатиною отруйного гаспида.

Отець Плантен не підлабузнювався: свою виверткість він приховував під майже воєнною суворістю. Він гучним голосом немов прогавкав «Ваша Ясновельможносте!», після чого витягнувся по стійці струнко. Месьє де Майє підхопив його за лікоть та посадив у крісло.