Чорна рада

ћинаючи >= тих, що скачуть, >= тих, що плачуть, ѕетро протовпл€всь усе дальш, чи не вздрить червоних жупан>=в запорозьких. ўо глибше в кут, то все був люд од€гн>=ший, були тут уже й м>=щани в личаках >= в син>=х каптанах, було й городове козацтво в блакитних да в зелених жупанах, а кармазинн>= шаровари або жупан запорозький хоть би один. f>=йшов в>=н >= до самого коша, до в>=щового раднього м>=сц€. “ут скр>=зь було вир>=вн€но >= посилано п>=ском гарно. Ќе видно було н>= димних печей, н>= бочок, н>= воз>=в з припасами; т>=лько козацьк>= намети кругом сто€ли. = сюди й туди, >= вдовж >= впоперек знай швенд€ють люде. ом>=н такий, €к у тих бдж>=л у ульн>=. “епер т>=лько постер>=г ѕетро, що запорожц>= тут не одр>=зн€лись одежею од простоњ с>=роми. «нати њх було х>=ба по довгому оселедцю з-п>=д шапки да по шабл€х >= п>=стол€х: шабл>= й п>=стол>= були в де€ких дорог>=њ.

«упинивсь >= розгл€даЇ добрих молодц>=в, чи не вздрить ирила “ура. јж дивитьс€ Ч >=де збоку чолов>=к середнього росту й в>=ку, а за њм >= по боках його ц>=ла юрба ус€кого люду Ч >= запорожц>=, >= городове козацтво, >= м>=щане, >= прост>= мужики-гречкос>=њ. Ђ=ван ћартинович! =ван ћартинович!ї Ч знай круг його гукають. ѕетро й постер>=г, хто се такий, >= почав придивл€тись, що там за Ѕрюховецький. ўо ж? ¬>=н думав, що сей пройдисв>=т >=зробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золот>= да в блаватас>=; аж де тоб>=! „олов>=чок сей був у коротк>=й стареньк>=й свитин>=, у полотн€них штан€х, чоботи шкапов>= попротоптуван>= Ч >= пучки видно. ’>=ба по шабл>= можна б догадуватис€, що воно щось не просте: шабл€ аж гор>=ла од золота; да й та на йому була мов чужа. = постать, >= врода в його була зовс>=м не гетьманська. “ак наче соб>= чолов>=к простенький, тихенький. Ќ>=хто, дивл€чись на нього, не подумав би, що в с>=й голов>= вертитьс€ що-небудь, опр>=ч думки про смачний шматок хл>=ба да затишну хату. ј €к придивишс€, то на виду в його щось наче ще й при€зне: так би, здаЇтьс€, с>=в >=з ним да погуторив де про що добре да мирне. “>=лько оч>= були €к>=сь чудн>= Ч так >= б>=гають то сюди, то туди >=, здаЇтьс€, так усе й чигають >=зп>=дтишка чолов>=ка. =де, трошки згорбившись, а голову схилив набiк так, наче каже: Ђя нi од кого нiчого не бажаю, тiлько мене не чiпайтеї. ј €к у його чого поспитаютьс€, а вiн одвiтуЇ, то й плечi, наче той жид, пiдiйме, i набiк одступить, що б ти сказав Ч вiн ус€кому даЇ дорогу; а сам знiтитьс€ так, мов той цуцик, ускочивши в хату.

ќтакий-то був той Ѕрюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам г>=ркоњ на довг>= роки!

Ч f>=тки моњ! Ч каже тоненьким, ницим голоском. Ч „им же мен>= прохарчити вас, чим вас зод€гти? Ѕачте, € й сам увесь оббивсь, €к крем’€х!

Ч Ѕатько ти наш, =ване ћартиновичу! Ч озвались запорожц>=. Ч јби твоЇ здоров’€, а ми м>=ж добрими людьми не загинемо.

Ч ѓй-богу, правда! Ч крикне, покриваючи вс>=х, один м>=щанин. (’то ж той м>=щанин? Ч ињвський “арас —урмач. Ќањхало до =ванц€ виборних з ус>=х город>=в на чорну раду). Ч ѓй-богу, Ч каже, Ч правду добр>= молодц>= говор€ть! “а аби твоЇ, пане гетьмане, здоров’Ї, а ми тебе >= хл>=бом, >= одежею обмислимо Ч >= тебе, >= твоЇ товариство, не попускай т>=лько нас н>=кому ув обиду!

Ч ќй, боже м>=й милосердний! Ч каже здихнувши Ѕрюховецький. Ч Ќащо ж >= живе наш брат запорожець на св>=т>=, коли не на те, щоб сто€ти за православних христи€н, €к за р>=дних брат>=в своњх? „и нам золото, чи нам ср>=бло, чи нам панськ>= будинки треба? Ќе про те ми, братц>=, гадаЇмо. јби добрим люд€м було добре жити на ¬крањн>=, а ми проживемо >= в злидн€х, проживемо >= в земл€нц>=, на одному хл>=б>= та вод>=. —казано: Ђ’л>=б та вода Ч то козацька њдаї.

Ч ѓй-богу, так воно й Ї! Ч кричать м>=щане й мужики. Ч «апорожець ради нас ус€ку нужду з —>=ч>= приймаЇ, б>=лоњ сорочки зроду не бачить: €к же нам не любити, братц>=, добрих молодц>=в? як нам не волити =вана ћартиновича соб>= гетьманом?

ј Ѕрюховецький каже:

Ч f>=тки моњ! осподь з вами >= з вашим гетьманством! ” нас у —>=ч>= чи гетьман, чи отаман, чи так соб>= чолов>=к Ч усе р>=вний товариш, усе христи€нська душа. “о т>=лько ваша городова старшина завела так, що коли не пан, то й не чолов>=к. Ќе про гетьманство наш брат запорожець думаЇ: думаЇ в>=н про те, €к би та €к допомогти вам у ваш>=й т€жк>=й дол>=! —ерце моЇ болить, дивл€чись на ваше убозтво. «а батька ’мельницького текли по ¬крањн>= медов>=њ р>=ки, люд убиравсь пишно та красно, €к мак у город>=; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас >=здеруть. Ќад вами, моњ д>=тки, во>=стину справдились св€т>=њ словеса: Ђ’>=ба не багат>=њ вас утискають? ’>=ба не вони т€гнуть вас на суди? ’>=ба не вони зневажають ваше добре >=м’€, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?ї

Ч ѓй-богу, так! ѓй-богу, так! Ч репетуЇ кругом с>=рома. Ч ѕрокл€т>=њ кармазини швидко видеруть у нас душу з т>=ла, не то що! оли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лих>=й годин>=, дак хто б нас >= пожалував!

ј Ѕрюховецький знов до запорожц>=в: