Диригент

Амая, яка весь цей час мовчала, сіла навпроти Шарбу. Вона нахилилася вперед, простягла руку і торкнулася його долоні. Темна, змокла від поту шкіра яскраво блищала, утворюючи контраст із її блідим обличчям.

Здавалося, дотик іншої людської істоти миттєво обеззброїв новоорлеанця. Кулаки розтиснулися, щелепа розслабилася. Дюпре був певен, що він щось скаже, проте вітер заглушив звук його голосу. Шарбу замовк, судомно ковтаючи повітря і дивлячись на неї широко розкритими очима.

Амая рішуче мовила до нього:

— Такі випробування долаються недаремно. Це несправедливо — уціліти після урагану, а потім дозволити вбивці позбавити тебе права на життя, здобутого у запеклій битві. Ті, хто вижив сьогодні, є дітьми бурі. Якщо стихія не вбила цих людей, ніхто не має права страчувати їх. Ми не можемо допустити, щоб диригент втрутився у їхню боротьбу за виживання і перетворив місто на власний парк розваг, особистий Армагеддон.

Дюпре кивнув, усвідомлюючи, що вона переконала Шарбу, хоча її слова відіграли другорядну роль. Ішлося про беззаперечний факт, просту істину, що ставала очевидною в усіх місцях, де людина мусила виживати, — починаючи з полів бою й таборів для біженців і закінчуючи військовими шпиталями та інкубаторами для новонароджених. Коли будь-які аргументи викликали сумніви, коли гасла втрачали сенс, коли втома заволодівала тілами та душами, коли люди запитували себе, продовжувати їм чи зупинятися, усе вирішував тактильний контакт. Дотик був наймогутнішою рятівною силою.

Офіційний час заходу сонця припадав на 19:24, але впродовж останніх тридцяти хвилин сонце стрімко котилося за обрій, забарвлюючи небосхил у рожевий і пурпуровий кольори. Попри апокаліптичну атмосферу, сутінки були прекрасними. Незабутнє видовище. Пророцтво Шарбу здійснилося: щойно світло почало тьмяніти, сповнене музики місто опинилося у кам’яному віці. Необхідно було негайно знайти місце для ночівлі. Більшість табличок із назвами вулиць зникли, і, хоча початковий план передбачав висадку на проспекті Флорида, вони обрали вулицю, що скидалася на Дорженуа або Рошблав. Булл, який керував човном, увімкнув сирену, чиє вищання загубилося у темряві. Невдовзі вони наблизилися до напівзатопленого двоповерхового будинку. Споруда здавалося міцною, що дозволяло легко залізти всередину крізь вікно на другому поверсі. Бажаючи пересвідчитися у відсутності мешканців, група звернула вбік і освітила фасад у пошуках якихось ознак життя.

Булл збирався розвертатися, коли Джонсон попередив його:

— Я щось побачив. Там хтось є.

Булл вирівняв курс човна й відплив назад, до вказаного Джонсоном місця. Тим часом інші націлили свої ліхтарі туди.

Задні двері на нижньому поверсі були напіввідчинені — достатньо, аби було видно людську руку, що вчепилася у дошки.

— Бачу! Там застрягла людина!

Коли човен наблизився до фасаду, Шарбу та Джонсон схопилися за двері з того боку, де вони виступали над водою. Їхні зусилля були марними: двері, вочевидь, заклинило мулом, камінням і гілками, принесеними водою. Дюпре прийшов на допомогу. Вони щосили штовхали, і двері трохи піддалися, потім — ще трохи, аж поки невидимі пазурі не розтиснулися, дозволивши їм розчахнутися. Рука зісковзнула з дощок, і, щойно агенти відчалили, на порозі вигулькнув труп. Прослизнувши між фасадом і човном, він поплив до вулиці, що простиралася позаду. То був літній чоловік. Амая визначила це завдяки сивому волоссю і бороді; роздута синюшна шкіра мало що могла розповісти про його вік. Він, імовірно, помер минулої ночі, коли ураган бушував з особливою люттю; водні мікроби й висока температура повітря, що трималася впродовж дня, прискорили процес розкладання. Спершу показалися бліді ноги, які нагадували желе. Небіжчик був босий, але на ньому були блакитні джинси й зібгана світла футболка, з-під якої виднівся білий живіт, що подекуди набував блакитного відтінку через гниття. На футболці красувався напис, вишитий червоними літерами: «Найкращий у світі батько».