Диригент

Звук стає оглушливим. Амая затуляє вуха руками в намаганні захиститися. Не менше лякає чиєсь зловісне гучне дихання, що заповнює паузи між ударами дзвонів. Роззирнувшись довкола, вона бачить, що з різних кімнат простежуються криваві сліди, які поєднуються в центрі вітальні. Стараючись обійти струмки крові, дівчинка прямує туди, тремтячи від холоду і страху. На підлозі лежить ціла родина: спершу дорослі, а потім діти, від старших до молодших (найменший — її ровесник). Дін-дін-дон. У музичній залі гримить музика; секвенція «День гніву» радше нагадує блюзнірство на цьому шабаші відьмаків і демонів, що прийшли поховати вбитих. Здригаючись усім тілом, Амая не може відвести погляду від рук небіжчиків, що мляво повисли вздовж тіл; голови розвернуті в напрямку річки (Амая знає, що вона розташована на півночі). Куля маленького калібру пробила їм чоло, лишивши темний отвір, що лякає своєю бездонністю; волосся на маківці наймолодшого сина, розпростертого найближче до неї, стало дибки, утворивши вихор. Із розтрощеного черепа вилилася кров і стекла вниз, вкривши його темною липкою масою, схожою на патоку. Калюжа повільно підповзає до її ніг. Амая впадає у відчай. Вона знає, що не варто цього робити, але відчуває нестримне бажання торкнутися рани й зупинити кров власноруч. Дівчинка розплющує очі й бачить, що над нею нависає Росаріо. Жінка пронизує її презирливим поглядом.

— Невже ти думаєш, що це не має значення? І байдуже, коли це станеться — сьогодні вночі чи пізніше. — Її обличчя виражає безмежну зневагу. — Гадаєш, усе це не має жодного значення? — Широко розвівши руки, вона вказує у бік вітальні з трупами, звідки долинає музика Берліоза. Росаріо нахиляється ще нижче, її гаряче дихання куйовдить пасмо волосся на лобі дівчинки. — Невже ти думаєш, що я божевільна? Ні, господиня не з’їсть тебе цієї ночі. Спи, маленька сучко.

Амая прокинулася. Таке враження, ніби вона виринула з крижаної води. Чоло змокло від поту, холод сновидіння пристав до шкіри. Дівчина тремтіла від страху і впевненості в реальності того, що відбулося. Задихаючись, вона роззирнулася довкола, сподіваючись, що не крикнула, усвідомлюючи, що не заснула, що минуло кілька секунд відтоді, як вона заплющила очі. «Саласар, чи бачите ви мертвих біля підніжжя вашого ліжка?» — Голос Дюпре чітко пролунав в її голові. «Це клята гіпнаногічна галюцинація, чорт забирай! Це лише стрес, втома, хвилювання і клята галюцинація на межі між явою і сном».

— Мертві є мертвими. От і все, — прошепотіла Амая, переконуючи саму себе. Вона збагнула, що сказала це вголос, і стривожено озирнулася, бажаючи переконатися, що її колеги мирно сплять.

Приголомшена, вона звелася на ноги й навпомацки рушила до дверей, до тьмяних вогників, що осяювали сходи. Їй подумалося, що треба йти вперед, бо те блакитне мерехтіння і той гуркіт, певно, допоможуть їй струсити з себе залишки сну. «Невже ти думаєш, що я божевільна?» Наступної миті здалося, що буревій посилився і видав майже людський стогін, який пролунав як усередині будівлі, так і за її межами. Раптом нею оволоділо лихе передчуття. Амая піднесла руку до грудей і, трохи заспокоївшись, попрямувала туди, де блимало світло. Вона сповнилася впевненості, що злочини вчинялися не випадково, що вбивцям не було байдуже, коли атакувати — цієї ночі чи будь-якої іншої, що все було прораховано, що, коли мати наближалася до її ліжка, вона не дарувала їй ще одну ніч життя, а своїм візитом підтверджувала смертний вирок, як це робив Мартін Ленкс.

Попри торохтіння кондиціонерів, що працювали на всю потужність, у залі було жарко. На стелі висіло з десяток блакитних плазмових телевізорів, у яких демонструвалися кадри, безпосередньо передані дорожніми відеокамерами: безлюдні вулиці, де невпинно лив дощ і бушував вітер; деякі райони були невпізнанними через те, що скрізь літали підхоплені несамовитим ураганом гілки, рекламні щити, пластмасові пакети, відірвані віконниці й ринви. На більшості екранів нічого не було видно, крім розмитих сірих плям, що їх гнав вітер на шаленій швидкості. Так виглядало всюдисуще супутникове зображення Катріни, відзняте з космосу. Ураган невблаганно насувався на Новий Орлеан.

Духота посилювалася не лише через відсутність вікон — у приміщенні зібралися тридцять розпашілих операторів, які працювали за комп’ютерами. Ще десятеро обходили залу, виконуючи різні доручення.

За центральним столом вмостилися директор та його помічниця — жінка, з якою Амая познайомилася вдень, коли їх інструктували щодо типів дзвінків, що попереджають про тривогу. Побачивши дівчину, операторка жестом покликала її і простягла їй склянку холодної кави, налитої з термоса. Не рухаючись із місця, жінка підтягнула до себе ще один стілець, щоб Амая влаштувалася поруч. Потім вийняла навушник із лівого вуха.

— Присядь тут. Поглянь на це божевілля. — Здійнявши руку, вона вказала на один з екранів.

Низка сірих спалахів у темряві.