Дитинство. Молодість. Літня пора

Осінь поступилася зимі, а Джон навряд чи й помітив. Він уже не читає поезії. Натомість читає книжки про шахи, придивляється до ігор гросмейстерів, розв’язує шахові проблеми в «Observer». Спить він погано, інколи йому сниться програмування. До цього свого внутрішнього розвитку він придивляється з відчуженою цікавістю. Може, він стане, як оті вчені, чий мозок розв’язує проблеми, поки вони сплять?

Є ще одна річ, яку помічає Джон. Він перестав тужити. Пошуки загадкової, вродливої незнайомки, яка розбудить пристрасть у ньому, вже не цікаві йому. Почасти, безперечно, тому, що Брекнелл навіть близько не пропонує такого параду дівчат, як Лондон. Але він не може не помітити зв’язку між кінцем туги і кінцем поезії. Невже це означає, що він росте? Невже зростання — це тільки переростання туги, пристрасті, всіх гострих душевних почуттів?

Люди, серед яких він працює, — без винятку чоловіки, — цікавіші за людей з «ІВМ»: живіші і, можливо, розумніші в тому аспекті, який він здатний зрозуміти, це щось схоже на буття розумним у школі. Вони всі обідають разом у їдальні «Замку». Страви, які їм подають, поживні: риба зі смаженою картоплею, сосиски з пюре, біфштекс у тісті, печеня з капусти й картоплі, ревеневий пиріг із морозивом. Джон любить ці страви, бере, якщо може, по дві порції, для нього тепер це головна денна трапеза. Увечері вдома (якщо його кімнати в Аркрайтів можна назвати домом) він не завдає собі клопоту готувати, а просто їсть хліб і сир над шахівницею.

Серед колег Джона є й індієць на ймення Ґанапаті. Він часто запізнюється на роботу, а часто взагалі не приходить. А коли й приходить, працює, здається, не дуже ревно: сидить у своїй комірчині, поклавши ноги на стіл, і начебто спить. З приводу своєї відсутності дає найзагальніші виправдання («Недобре почувався»). Проте його ніхто не лає. Здається, Ґанапаті — надто вже цінне придбання для компанії «International Computers». Він навчався в Америці, має американський диплом із комп’ютерної науки.

Джон і Ґанапаті — два іноземці в групі. Удвох, коли погідний день, вони гуляють після обіду садковою територією «Замку». Ґанапаті зневажливо відгукується про компанію «International Computers» і увесь проект створення комп’ютера. Приїзд до Англії з його боку був помилкою, каже він. Англійці не вміють мислити у великих масштабах. Він мав би лишитися в Америці. А яке життя в Південній Африці? Чи були б для нього якісь перспективи в Південній Африці?

Джон відмовляє Ґанапаті пробувати щастя в Південній Африці. Це дуже відстала країна, пояснює він, там немає комп’ютерів. Проте не каже, що чужих там, якщо вони не білі, аж ніяк не вітають.

Затяглася негода, день у день іде дощ і бурхає вітер. Ґанапаті взагалі не ходить на роботу. Ніхто не запитує, чому, тож Джон вирішує з’ясувати сам. Як і він, Ґанапаті ухилився від пропозиції стати власником житла і живе у квартирі на четвертому поверсі муніципального будинку. На його стукіт довго немає ніякої відповіді. Потім Ґанапаті відчиняє двері. Він у халаті поверх піжами та в сандалях, із квартири йде потік паркого тепла, чути запах гнилі.

— Заходь, заходь! — запрошує Ґанапаті. — Заходь, погрієшся!

У вітальні немає меблів, крім телевізора й крісла поряд, а також двох розжарених електричних нагрівачів. За дверима лежить купа чорних торбин зі сміттям. Саме з них долинає сморід. Коли зачинили двері, від смороду стало аж нудити.

— Чому ти не винесеш ці торби? — запитує Джон.

Ґанапаті ухиляється від відповіді. Не каже він і чому не ходить на роботу.

Джон запитує себе, чи нема в Ґанапаті у спальні дівчини, якоїсь місцевої нахабної малої друкарки або помічниці з крамниці — ці дівчата живуть на масиві, й він бачить їх в автобусі. А може, насправді там дівчина-індійка? Можливо, саме це пояснює всі прогули Ґанапаті: з ним живе гарна дівчина-індійка, і він воліє кохатися з нею, практикувати тантру й годинами затримувати оргазм, а не писати машинні коди для комп’ютера.

Але коли Джон ворухнувся, щоб піти, Ґанапаті похитав головою:

— Може, хочеш трохи води? — запропонував він.

Ґанапаті подав йому воду з крана, бо в нього скінчилися чай і кава. Скінчилися в нього й харчі. Він не купує нічого, крім бананів, бо, виявляється, не куховарить — не любить і не вміє. В сміттєвих торбинах лежали здебільшого лушпайки від бананів. Ось на чому він і жив: на бананах, на шоколаді і, коли мав, на чаї. Але хотів би жити не так. В Індії він жив удома, і про нього дбали мати і сестри. В Америці, в Колумбусі, штат Огайо, Ґанапаті жив, як він сказав, у гуртожитку, де їжу подавали на стіл із регулярними інтервалами. Якщо зголоднів раніше, можна було вийти й купити гамбургер. Там на вулиці коло гуртожитку гамбургери продавали двадцять чотири години на добу. В Америці такі заклади завжди відкриті, не так, як в Англії. Йому не треба було приїздити до Англії, країни без майбутнього, де навіть опалення не працює.