Дитинство. Молодість. Літня пора

Джон запитав Ґанапаті, чи той не хворий. Ґанапаті розвіяв його неспокій: він одягає халат тільки задля тепла, оце й усе. Але Джон не переконаний. Тепер, знаючи про банани, він дивиться на Ґанапаті іншими очима. Ґанапаті миршавий, як горобець, не має жодного зайвого кілограма. Його обличчя виснажене. Якщо він не хворий, то принаймні голодує. Зауважте: в Брекнеллі, в серці навкололондонських графств, людина голодує, бо надто некомпетентна, щоб прогодувати себе.

Джон запрошує Ґанапаті до себе на обід наступного дня, дає йому точні настанови, як потрапити до майора Аркрайта. Потім виходить, знаходить крамницю, відкриту в суботу пополудні, й купує, що там є: хліб у пластиковій упаковці, холодне м’ясо, заморожений зелений горошок. Опівдні наступного дня він накриває стіл і чекає. Ґанапаті не приходить. Оскільки індієць не має телефону, Джон нічого не може вдіяти, хіба що занести страви йому на квартиру.

Абсурд, але, можливо, саме цього й прагне Ґанапаті: щоб йому носили їжу. Як і сам Джон, Ґанапаті — розбещена, розумна дитина. Як і сам Джон, Ґанапаті втік від своєї матері й душного затишку, який вона пропонувала. Але у випадку Ґанапаті та втеча, здається, спожила всю його енергію. Тепер він чекає, щоб його врятували. Він хоче, щоб мати, або хтось схожий на неї, прийшла і врятувала його. Інакше він просто змарнує себе й загине в своїй захаращеній сміттям квартирі.

Компанія «International Computers» повинна знати про це. Ґанапаті довірили головний елемент — логіку шляхів планування завдань. Якщо Ґанапаті не впорається, затримається увесь проект створення комп’ютера. Але як можна втовкмачити компанії, що саме дошкуляє Ґанапаті? Як хтось в Англії може зрозуміти, щó приводить людей із далеких закутків землі вмирати на мокрому, жалюгідному острові, який вони ненавидять і з яким не мають ніяких зв’язків?

Наступного дня Ґанапаті, як і годиться, сидить за своїм столом. Він ані словом не пояснив, чому не прийшов у гості. В обід у їдальні він у доброму настрої, навіть збуджений. Він узяв участь у лотереї, щоб виграти «Morris Mini», каже він. Купив аж сто квитків — що іншого можна робити з тією великою платнею, яку дає компанія? Якщо виграє, вони зможуть разом поїхати до Кембриджа, щоб перевірити свої програми, а не сідатимуть на потяги. Або зможуть з’їздити до Лондона на день.

Невже в цьому всьому є щось індійське, і він, Джон, не здатний збагнути його? Може, Ґанапаті належить до касти, для якої табу їсти за столом із західною людиною? Якщо так, то що він робить із тарілкою тріски і смаженої картоплі в їдальні компанії? Може, запрошення на обід мало бути більш формальним і підтвердженим у письмовій формі? Чи, може, не прийшовши, Ґанапаті люб’язно врятував його від збентеженості, коли на порозі з’являється гість, якого запросили в пориві почуттів, але насправді не чекають? Чи, може, запрошуючи Ґанапаті, він якимсь чином створив враження, ніби то не справжнє, безперечне запрошення, а тільки жест до запрошення, тож справжня чемність із боку Ґанапаті полягала у визнанні того жесту, не завдаючи господареві клопоту дбати про трапезу? Чи справді уявна трапеза (холодне м’ясо і зварений заморожений горох із маслом), яку вони мали спожити разом, має те саме значення у взаємодії між ним і Ґанапаті, що й холодне м’ясо і зварений заморожений горох, справді запропоновані і спожиті? Чи його стосунки з Ґанапаті такі, як і раніше, кращі, ніж раніше, чи гірші?

Ґанапаті чув про Сатьяджита Рея, але не думає, що бачив бодай який-небудь його фільм. Тільки невеличкий сектор індійської публіки, стверджує він, зацікавився б такими фільмами. Загалом, каже він, індійці полюбляють дивитися американські фільми. Індійські фільми й досі дуже примітивні.

Ґанапаті — перший індієць, якого Джон знає більш-менш добре, якщо можна назвати добрим знайомством гру в шахи, розмови, під час яких негативно оцінюють Англію в порівнянні з Америкою, плюс один несподіваний візит до Ґанапаті на квартиру. Розмови, безперечно, поглибили б знайомство, якби Ґанапаті був інтелектуалом, а не просто розумним. Джона й далі дивує, що в комп’ютерній індустрії можуть працювати такі розумні люди, проте не мати ніяких зовнішніх інтересів, крім автомобілів і цін на житло. Він був звик думати, що це вияв сумнозвісного філістерства англійського середнього класу, але Ґанапаті не кращий.

Може, ця байдужість до світу — наслідок надто інтенсивного спілкування з машинами, яке створює подобу мислення? Як він почувався б, якби коли-небудь покинув комп’ютерну промисловість і повернувся в цивілізоване суспільство? Так довго витрачавши свою найкращу енергію на ігри з машинами, чи був би він здатний обстоювати свою позицію в розмовах? Чи може він збагатитися чим-небудь за роки, проведені з комп’ютерами? Може, він принаймні навчиться логічно думати? Чи не стане логіка на той час його другою натурою?