Дитинство. Молодість. Літня пора

Смажена ковбаса і печена картопля — ось меню, яке з такою силою уяви склали ті двоє чоловіків. До ковбаси був томатний соус із пляшки, до картоплі — маргарин. Господь його знає, з яких тельбухів зробили ту ковбасу. На щастя, я захопила з собою для Кріссі кілька малих баночок «Heinz» із дитячим харчуванням.

Я послалася на жіночий апетит і взяла собі на тарілку тільки одну ковбаску. Марк часто не бував удома, і я помітила, що їм дедалі менше м’яса. Але для цих двох чоловіків існували тільки м’ясо і картопля, більш нічого. Вони їли однаково, мовчки, запихаючись їжею так, ніби її будь-коли могли відібрати. Самотні їдці.

— Як просувається бетонування? — запитала я.

— Ще місяць — і з Божої ласки закінчу, — відповів Джон.

— У домі справді великі зміни, — додав батько. — Тут навіть сумніву немає. Набагато менше вогкості, ніж було. Але робота тяжкенька, правда, Джоне?

Я одразу впізнала той тон — тон батька, охочого похвалитися своєю дитиною. Моє серце пройнялося співчуттям до бідолашного чоловіка. Синові вже за тридцять, а про нього годі сказати щось іншого, крім того, що він уміє вкладати бетон! Яким важким і для сина є оцей тиск із боку батьківського прагнення пишатися! Якщо й була якась причина, чому я так добре вчилася в школі, то лише прагнення дати моїм батькам, які жили вкрай самотнім життям у цій чужій країні, що-небудь, чим можна було б пишатися.

Як я вже казала, англійською мовою батько володів цілком пристойно, але вона вочевидь не була рідною для нього. Яку-небудь ідіому, скажімо, «тут навіть сумніву немає», він промовляв пишаючись, немов сподівався аплодисментів.

Я запитала батька, що він робить («робить» — яке пусте слово, але він здогадався, про що я запитую). Відповів, що працює бухгалтером у місті.

— Мабуть, довгенько добиратися звідси до міста, — сказала я. — Чи не було б вам краще жити десь ближче?

Він щось промимрив у відповідь, що саме, я не розчула. Запала тиша. Я, вочевидь, зачепила за живе. Я змінила тему розмови, але це не зарадило.

Я не сподівалася багато від того вечора, але безбарвність розмови, довгі мовчанки та щось інше в повітрі — незгода чи невдоволеність між ними обома — цього всього виявилося більше, ніж я була готова перетравити. Їжа мала страхітливий смак, розжарене вугілля посіріло, я вже замерзала, почало сутеніти, Кріссі кусали комарі. Ніщо не зобов’язувало мене й далі сидіти на тому забур’яненому подвір’ї, ніщо не зобов’язувало брати участь у родинних незгодах людей, яких я майже не знала, навіть якщо один був, власне, моїм коханцем. Тож я взяла Кріссі й поклала до коляски.

— Не йди ще, — просив Джон. — Я зварю каву.

— Я мушу йти, — відповіла я. — Дитині давно вже пора спати.

Коло хвіртки він намагався поцілувати мене, але я була не в настрої для поцілунків.

Після цього вечора я переконувала себе, заспокоївшись на такому варіанті подій, що невірність мого чоловіка спровокувала мене такою мірою, що я, щоб покарати його і врятувати власне amour propre[47]

, пішла й на короткий час сама виявила невірність. Тепер, коли стало очевидним, якою помилкою була ця невірність, принаймні в аспекті вибору спільника, невірність мого чоловіка постала в новому світлі, можливо, теж як помилка, тож у такому разі не варто й переживати.

Вихідні дні, коли мій чоловік бував удома, думаю, слід прикрити покривалом скромності. Я й так сказала вам досить. Дозвольте лише нагадати, що саме на тлі цих вихідних розвивалися мої стосунки з Джоном у буденні дні. Якщо Джон став більш ніж трохи заінтригований і навіть закохався в мене, то тільки тому, що зустрів у моїй постаті жінку на вершині своєї жіночої сили, жінку, що жила інтенсивним сексуальним життям — життям, яке насправді майже не мало нічого спільного з ним.

Містере Вінсенте, я чудово усвідомлюю, що ви хочете чути про Джона, а не про мене. Але єдина розповідь, яка стосується Джона і яку я можу розповісти, або ж єдина, яку я готова розповісти, — саме ця, тобто розповідь про моє життя і його причетність до нього, а це зовсім інша, абсолютно інша річ, ніж розповідь про його життя і мою причетність до нього. Моя розповідь, тобто розповідь про мене, починається за довгі роки до того, як Джон з’явився на сцені, і тривала довгі роки по тому, як він пішов із неї. На тому етапі, про який я розповідаю тепер, Марк і я були, власне, головними героями, а Джон і та жінка з Дурбана — лише другорядними постатями. Тож вам треба вибрати. Ви приймаєте те, що я пропоную? Розповідати мені далі, а чи миттю замовкнути?

— Розповідайте.