Читаем Дитинство. Молодість. Літня пора полностью

— Ви впевнені? Адже тут є ще одне міркування, яке я хочу висловити. Ось воно. Ви тяжко помиляєтесь, якщо думаєте, ніби відмінність між цими двома розповідями, розповіддю, яку ви хочете почути, і розповіддю, яку чуєте від мене, полягає лише в позиції, тобто, хоча з моєї точки зору розповідь про Джона може бути лише одним епізодом серед багатьох інших у довгій розповіді про мій шлюб, проте, клацнувши пальцями, швидко здійснивши маніпуляцію позицією, а потім додавши розумне редагування, ви зможете перетворити мою розповідь у розповідь про Джона й одну з жінок, які пройшли крізь його життя. Я найсерйозніше застерігаю вас: якщо ви почнете гратися зі своїм текстом, вирізати що-небудь тут і додавати там, уся розповідь стане мов попіл у ваших руках. Я справді була головним персонажем. Джон справді був другорядним фігурантом. Мені шкода, якщо я створюю враження, ніби я вчу вас вашої професії, але зрештою ви подякуєте мені. Ви розумієте?


— Я чую, що ви кажете. Я не конче погоджуюсь, але чую.


— Гаразд, тож не кажіть, що я не попереджала вас.

Як я вже казала, для мене то були чудові дні, другий медовий місяць, солодший за перший і довший. Інакше чого б, по-вашому, я пам’ятала його так добре? «Свята правда, я стаю собою! — казала я собі. —

Ось якою може бути жінка, ось що здатна робити жінка!»

Я дивую вас? Мабуть, ні. Ви належите до покоління, яке годі здивувати. Але те, що я кажу, приголомшило б мою матір, якби вона була жива, щоб чути це. Моя мати ніколи б і не мріяла розмовляти отак із незнайомцем, як розмовляю я.

З однієї зі своїх поїздок до Сінгапура Марк привіз відеокамеру якоїсь першої моделі. Потім поставив її у спальні, щоб зняти, як ми кохаємося. «Для пам’яті, — сказав він. — І для розігріву». Я не заперечувала. Я дозволила йому знімати. Мабуть, він ще досі має той фільм, а може, навіть дивиться його, коли відчуває тугу за колишнім. А можливо, плівка лежить, забута, в шухляді на горищі, і її знайдуть лише після Маркової смерті. Що за речі ми лишаємо по собі! Просто уявіть собі його онуків, які витріщаються, дивлячись, як їхній дід замолоду розважався в ліжку зі своєю дружиною-іноземкою.


— Ваш чоловік


— Ми з Марком розлучилися 1988-го. Він одружився знову, і то зразу. Я ніколи не бачила своєї наступниці. Думаю, вони живуть на Багамах або на Бермудах.

Що ж, може, зупинимось на цьому? Ви вже багато почули, день був довгий.


— Але ж це, звичайно, не кінець усієї розповіді?


— Навпаки, це якраз і становить кінець розповіді. Принаймні тієї частини, яка має значення.


— Але ж ви і Кутзее бачились і далі. Ви кілька років листувалися. Тож, навіть якщо, з вашої точки зору, розповідь закінчується саме тут, — прошу вибачення, навіть якщо це кінець тієї частини розповіді, яка має значення для вас, — тут однаково є ще довгий хвіст, довге продовження. Чим могли б ви дати мені певне уявлення про той хвіст?


— Той хвіст короткий, а не довгий. Я розповім вам про нього, але не сьогодні. Я ще маю подбати про дещо. Приходьте наступного тижня. Узгодьте дату з моїм секретарем.


— Наступного тижня я вже поїду. А ми не могли б зустрітися завтра?


— Про завтра й мови не може бути. У четвер. Я зможу виділити вам півгодини в четвер після моєї останньої зустрічі.


[ПРОБІЛ]


— Так, тепер уже хвіст. З чого почати? Дозвольте мені почати з Джонового батька. Одного ранку, невдовзі після того страхітливого барбекю, я їхала по Токай-роуд і раптом помітила на автобусній зупинці самотню людину. То був старший Кутзее. Я поспішала, але було б надто нечемно просто проїхати повз, тож я зупинилася й запропонувала підвезти його.

Він запитав, як почувається Кріссі. Я відповіла, що мала скучає за батьком, якого так довго нема вдома. Потім запитала про Джона і бетонування. Джонів батько дав якусь туманну відповідь.

Ніхто з нас не мав щирого настрою для розмови, але я примусила себе. Якщо він не проти моїх розпитувань, я запитала, як давно померла його дружина. Він сказав. А про своє життя з нею, про те, чи був він щасливий, чи ні, чи бракує її тепер, він не мовив жодного слова.

— Джон — ваша єдина дитина? — запитала я.

— Ні, він має ще брата, молодшого брата.

Старий, здається, здивувався, що я не знаю.

— Цікаво, — проказала я, — бо Джон справляє враження, ніби він єдина дитина.

У цих моїх словах була критика. Я мала на увазі, що Джон надто переймається собою і, здається, не зважає на людей навколо себе.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Алексей Шарыпов , Бенедикт Роум , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен

Фантастика / Приключения / Современная проза / Детективы / Современная русская и зарубежная проза / Прочие Детективы
Ход королевы
Ход королевы

Бет Хармон – тихая, угрюмая и, на первый взгляд, ничем не примечательная восьмилетняя девочка, которую отправляют в приют после гибели матери. Она лишена любви и эмоциональной поддержки. Ее круг общения – еще одна сирота и сторож, который учит Бет играть в шахматы, которые постепенно становятся для нее смыслом жизни. По мере взросления юный гений начинает злоупотреблять транквилизаторами и алкоголем, сбегая тем самым от реальности. Лишь во время игры в шахматы ее мысли проясняются, и она может возвращать себе контроль. Уже в шестнадцать лет Бет становится участником Открытого чемпионата США по шахматам. Но параллельно ее стремлению отточить свои навыки на профессиональном уровне, ставки возрастают, ее изоляция обретает пугающий масштаб, а желание сбежать от реальности становится соблазнительнее. И наступает момент, когда ей предстоит сразиться с лучшим игроком мира. Сможет ли она победить или станет жертвой своих пристрастий, как это уже случалось в прошлом?

Уолтер Стоун Тевис

Современная русская и зарубежная проза