Дитинство. Молодість. Літня пора

Тієї пори я була просто розчарована. Тепер я б пішла далі. Тепер я думаю, що актам його кохання був притаманний певний аутизм. Я пропоную це твердження не як критику, а як діагноз, якщо він цікавить вас. Аутичний тип трактує інших людей, як автомати, загадкові автомати. Взамін він сподівається, що і його трактуватимуть як загадковий автомат. Тож, якщо ви аутист, закоханість переходить у перетворення іншого в незбагненний об’єкт вашого бажання, і навпаки, буття коханим переходить у прагнення, щоб до тебе ставились, як до незбагненого об’єкта бажання, яке належить іншому. Два незбагненні автомати мають незбагненні стосунки з тілами одне одного — ось як я почувалася в ліжку з Джоном. Відбувалися два окремі процеси — його і мій. Яким був його процес, я не можу сказати, він був непрозорий для мене. Але підсумуймо: сексу з ним бракувало всякого запалу.

У своїй практиці я небагато знала пацієнтів, яких класифікувала як клінічно аутичних. Проте, оцінюючи їхнє сексуальне життя, я припускаю, що мастурбацію вони вважають за більш задовільну, ніж справжній секс.

Як я, здається, вже казала вам, Джон був тільки третім чоловіком, якого я знала. Три чоловіки, і я, сексуально обізнана, лишила їх усіх позаду. Сумна історія. Після цих трьох я втратила інтерес до білих південноафриканців, до білих південноафриканських чоловіків, їм була властива одна спільна риса, що її, як я з’ясувала, важко охарактеризувати, проте вона пов’язана з тим невловним блиманням, яке я помічала в очах Маркових колег, коли вони говорили про майбутнє країни, неначе всі вони були учасниками змови і мали створити якесь штучне, ілюзорне майбутнє там, де доти не видавалося можливим ніяке майбутнє. Здавалося, немов на мить відкривається затвор фотоапарата і розкриває всю фальш їхнього єства.

Звичайно, я теж була південноафриканкою, такою білою, якою тільки можна бути. Я народилася серед білих, виросла серед них, жила серед них. Але я мала друге «я», до якого могла повернутися: Джулії Кіш, або, навіть краще, Кіш Джулії з Сомбатхея. Поки я не покинула Джулію Кіш, поки Джулія Кіш не покинула мене, я могла бачити те, до чого решта білих були сліпі.

Наприклад, білі південноафриканці в ті дні любили думати про себе як про євреїв Африки, або принаймні ізраїльтян Африки: як про хитрих, безпринципних, витривалих і обачливих, що їх ненавидять і заздрять їм племена, над якими вони панують. Це все брехня. Нісенітниці. Треба бути євреєм, щоб знати єврея, так само як треба бути жінкою, щоб знати чоловіка. Ті люди були не суворі й навіть не хитрі, або недосить хитрі. І, безперечно, не були євреями. Насправді вони були немовлятами в лісі. Ось як я тепер думаю про них: величезна родина немовлят, про яких дбають раби.

Джон сіпався уві сні, і то так, що я не могла заснути. Коли я вже не мала сили терпіти довше, я струшувала його. «Тобі приснився поганий сон», — казала я. «Мені ніколи нічого не сниться», — бурмотів він у відповідь і одразу знову засинав. Невдовзі він знову сіпався і штовхався. Дійшло до того, що я почала тужити за Марком у своєму ліжку. Принаймні Марк спав, мов колода.

Досить про це. Ви вже маєте уявлення про картину. Не чуттєва ідилія. Далеко до неї. Що ще? Що ще ви хочете знати?

— Дозвольте запитати таке. Ви єврейка, а Джон — ні. Чи у вас були якісь тертя з цього приводу?

— Тертя? З якої речі тут мали бути тертя? Тертя з чийого боку? Зрештою, я не планувала одружитися з Джоном. Ні, ми з Джоном напрочуд добре порозумілися в цьому аспекті. Він не дуже любив північні народи, надто англійців. Англійці душили його, казав він, своїми добрими манерами, своєю добре вихованою стриманістю. Він віддавав перевагу людям, готовим віддати себе, і тоді інколи набирався сміливості, щоб віддати взамін і якусь свою частку.

Ще є якісь запитання, перше ніж я закінчу?

— Ні.

— Одного ранку (я заскакую вперед, я б хотіла вже позбутися цього клопоту) Джон постав у вхідних дверях.

— Я не лишуся, — мовив він, — але подумав, що тобі може сподобатись оце.

Він простяг мені книжку. На обкладинці стояло: «Дж. М. Кутзее. Країна присмерку». Я була цілковито приголомшена.

— Це ти написав? — запитала я. Я знала, що він пише, але тоді багато людей писало; я навіть не здогадувалася, що в нього це річ серйозна.

— Це тобі. Сигнальний примірник. Я отримав сьогодні поштою два сигнальні примірники.

Я перегорнула сторінки. Хтось нарікав на свою дружину, хтось подорожував на возі з волами.

— Що це? — запитала я. — Це все вигадка?

— Начебто.

Начебто.

— Дякую, — проказала я. — Я вже чекаю миті, коли почну читати. То завдяки їй ти заробиш багато грошей? Зможеш покинути вчителювання?

Йому ці слова видалися дуже смішними. Через книжку він був у веселому настрої. Я не часто бачила цю його сторону.