Дитинство. Молодість. Літня пора

— Ніхто не має безсмертя. І книжки не безсмертні. Всю земну кулю, на якій ми стоїмо, має поглинути Сонце і спалити дощенту. Після цього вибухне сам Усесвіт і зникне в чорній дірі. Ніщо не виживе, ані я, ані ти, ані, безперечно, цікаві лише для вузького кола людей книжки про уявних жителів прикордонь у Південній Африці XVIII століття.

— Я не маю на увазі безсмертя як існування за межами часу. Я маю на увазі життя після фізичної смерті індивіда.

— Ти хочеш, щоб люди читали тебе після твоєї смерті?

— Я маю певну втіху, коли чіпляюся за таку перспективу.

— Навіть якщо тебе там не буде, щоб побачити?

— Навіть якщо мене там не буде, щоб побачити.

— Але чому люди майбутнього повинні завдавати собі клопоту читати книжку, яку ти написав, якщо вона не промовляє до них, якщо не допомагає їм надати сенс своєму життю?

— Можливо, їм і далі подобатиметься читати книжки, які добре написані.

— Дурниці. Це однаково, що казати: якщо я сконструюю досить добрий радіоприймач із програвачем, люди користуватимуться ним і в XXI столітті. Не будуть. Бо такі апарати, хоч як добре зроблені, на той час застаріють. Вони не промовлятимуть до людей XXI століття.

— Можливо, в XXI столітті декому ще буде цікаво почути, як звучали радіопрогравачі кінця XX століття.

— Колекціонерам, любителям. Невже ти збираєшся провести отак своє життя: сидіти за столом і виготовляти предмет, що може, а то й ні, зберегтись як цікавий раритет?

Він стенув плечима:

— Ти маєш якусь кращу ідею?

— Ви думаєте, ніби я хизуюсь. Я ж бачу. Думаєте, вигадую діалог, щоб довести, яка я розумна. Але саме такими інколи й були розмови між мною і Джоном. Вони були цікаві. Я насолоджувалась ними, і згодом мені бракувало їх, коли я перестала бачитися з ним. Насправді, мабуть, саме наших розмов мені й бракувало найбільше. Він був єдиним чоловіком, якого я знала, хто дозволяв мені перемогти себе в чесній суперечці, хто не шаленів, не напускав туману й не тікав, коли бачив, що програє. І я завжди брала гору над ним, або майже завжди.

Причина проста. Не те що він не вмів сперечатися — він жив відповідно до принципів, а я завжди була прагматиком. Прагматизм перемагає принципи — отак воно діється у світі. Світ рухається, земля змінюється під ногами, і принципи завжди на крок позаду. Принципи — матеріал для комедії. Комедія — це результат зіткнення принципів із реальністю. Я знаю, про Джона Кутзее казали, ніби він похмурий, а насправді він був досить кумедний. Комедійна постать. Із похмурої комедії. І про це він по-своєму туманно знав, навіть погоджувався з цим. Ось чому я й досі згадую його з любов’ю. Якщо хочете знати.

[Тиша.]

Я завжди вміла добре сперечатися. В школі я геть усіх доводила до нервів, навіть учителів. «Язик, мов бритва, — наполовину з докором усякчас казала моя мати. — Дівчина не повинна отак сперечатися, дівчина повинна навчитися бути лагіднішою

». А інколи казала: «Така дівчина, як ти, повинна бути юристом». Мати пишалася мною, моїм духом, моїм гострим язиком. Вона належала до покоління, коли доньку ще видавали заміж у батьківському домі, звідки вона прямо переходила в дім чоловіка або свекра.

Хай там як, Джон запитав тоді:

— А ти маєш кращу ідею, на що можна використати своє життя, якщо не писати книжок?

— Не маю. Зате маю ідею, яка може струснути тебе й допоможе спрямувати твоє життя.

— Яку?

— Знайди собі добру жінку й одружися з нею.

Він якось дивно глянув на мене й запитав:

— Ти робиш мені пропозицію?

— Ні, — засміялася я, — я вже заміжня, дякую. Знайди жінку, яка краще тобі підходить, жінку, яка витягне тебе з твоєї шкаралущі.

«Я вже заміжня, отже, шлюб із тобою становив би бігамію», — ось якою була невисловлена частина фрази. Але що, як замислитись, було хибного в бігамії, крім того, що вона суперечила закону? Що обертало бігамію в злочин, тоді як адюльтер був лише гріхом або розвагою? Я вже була в стані адюльтеру — чом не можна бути і в стані бігамії? Адже, зрештою, то була Африка. Якщо жодного африканського чоловіка не збиралися тягти в суд за те, що він має дві дружини, чому мені слід забороняти мати двох чоловіків: публічного і приватного?

— Це, звичайно, аж ніяк не пропозиція, — повторила я, — але, суто гіпотетично, якби я була вільна, ти б одружився зі мною?

То було лише запитання, пусте запитання. Проте, не мовлячи й слова, він обняв мене і стиснув так сильно, що я не могла дихати. Як пригадую, то була його перша дія, що, здавалося, йде від самого серця. Безперечно, я вже бачила, як на нього діє тваринне бажання, — таж не збавляли ми в ліжку час розмовами про Аристотеля, — але ніколи раніше я не бачила його в полоні почуття. «Невже, — з подивом запитала я себе, — ця холодна риба має, зрештою, почуття?»

— Що сталося? — запитала я, вивільнившись із його обіймів. — Ти хочеш щось сказати мені?