Дитинство. Молодість. Літня пора

— Ні, аж ніяк. Він завжди ставився до мене зі щонайбільшою лагідністю. Його можна було б назвати лагідним чоловіком, уся його суть — лагідність. У цьому почасти й полягала його проблема. Його життєвий проект мав бути лагідним. Дозвольте мені почати спочатку. Ви повинні пам’ятати, як багато вбивств у «Країні присмерку», вбивств не тільки людей, а й тварин. Що ж, приблизно тієї пори, коли з’явилася книжка, Джон заявив мені, що стає вегетаріанцем. Я не знаю, як довго він дотримувався його, але я тлумачила перехід до вегетаріанства як елемент широкого проекту самореформації. Він вирішив заблокувати імпульси жорстокості та насильства в кожній сфері свого життя, — зокрема, можна було б сказати, і в своєму любовному житті, — і спрямувати їх у творчість, що внаслідок цього мала стати своєрідним нескінченним катарсисом.

— Як багато з цього ви бачили ще тієї пори і як багато завдячуєте своїм пізнішим оцінкам як терапевта?

— Я бачила це все, воно було на поверхні, не треба було копати, але тієї пори я ще не могла сформулювати. Крім того, я мала любовний зв’язок із чоловіком. Годі бути надто аналітичним під час любовного зв’язку.

— Любовний зв’язок. Ви ще не вживали цього вислову.

— Тоді дозвольте мені поправити себе. Еротична пов’язаність. Я була молода й зосереджена на собі, і тому мені було б важко любити, щиро любити когось такого радикально неповного, як Джон. Отже, я була посеред еротичної пов’язаності з двома чоловіками, в одного з них я зробила великі інвестиції — вийшла за нього заміж, він був батьком моєї дитини, — а в другого взагалі нічого не вкладала.

Та обставина, що я не робила великих інвестицій у Джона, великою мірою пов’язана, як я тепер думаю, з проектом перетворення його, як я вже казала вам, у лагідну людину, людину, яка не кривдить ані німих тварин, ані навіть жінки. Тепер я думаю, що мені треба було говорити з ним ясніше. «Якщо з якоїсь причини ти стримуєшся, — мала б я сказати йому, — то не стримуйся, в цьому немає потреби». Якби я сказала йому ці слова, якби він щиро повірив їм, якби дозволив собі бути трохи поривнішим, трохи владнішим, не таким глибокодумним, тоді він справді міг би вирвати мене з шлюбу, що вже тоді був поганим для мене, а згодом став тільки гіршим. Він справді міг би врятувати мене, або врятувати для мене найкращі роки мого життя, які, як виявилось, були змарновані.

[Тиша.]

— Я втратила нитку. Про що ми говорили?

— «Країну присмерку».

— Так, «Країну присмерку». Скажу одну засторогу. Цю книжку він насправді написав ще до того, як зустрів мене. Перевірте хронологію. Не піддавайтеся спокусі читати її так, немов вона про нас обох.

— Я й у гадці такого не мав.

— Пригадую, як після «Країни присмерку» я запитала Джона, над яким новим проектом він працює. Відповідь була туманна. «Я завжди працюю над тим або тим, — сказав він. — Якби я піддався спокусі не працювати, що я робив би з собою? Задля чого я б жив? Довелося б застрелитись».

Це здивувало мене — я маю на увазі його потребу писати. Я майже нічого не знала про його звички, про те, як він проводить свій час, але він ніколи не справляв на мене враження людини, одержимої працею.

— Ти це серйозно? — запитала я.

— Якщо я не пишу, в мене починається депресія, — відповів він.

— Тоді навіщо ти безкінечно ремонтуєш будинок? — запитала я. — Ти б міг найняти когось іншого для ремонту і присвятити заощаджений час письму.

— Ти не розумієш, — мовив він. — Навіть якби я мав гроші найняти будівельника, а я їх не маю, я б однаково відчував потребу х годин у день копати в садку, пересувати каміння або мішати бетон. — І почав ще одну зі своїх промов про потребу повалити табу на фізичну працю.

Я запитувала себе, чи не збирається він часом критикувати й мене: адже оплачувана праця служниці-негритянки звільняла мене, щоб мати, наприклад, час на втіхи з іншими чоловіками. Але я не зосереджувалася на цьому.

— Слухай, — сказала я йому, — ти безперечно не розумієш економіки. Перший принцип економіки полягає в тому, що якби ми всі вперто сукали свою нитку й доїли своїх корів замість наймати інших людей, щоб вони робили це для нас, ми б назавжди застрягли в кам’яному віці. Ось чому ми винайшли економіку, засновану на обміні, яка своєю чергою уможливила наш довгий шлях матеріального прогресу. Ти платиш комусь іншому, щоб укладати бетон, натомість маєш час писати книжку, яка виправдає твоє дозвілля й забезпечить тобі засоби прожиття. Це може навіть надати значення життю робітника, що укладає бетон для тебе. Отак ми всі й процвітаємо.

— Ти справді так думаєш? — запитав він. — Що книжки надають значення нашому життю?

— Так, — кивнула я. — Книжка має бути сокирою, щоб рубати кригу замерзлого моря в нашій душі. Чим іще вона має бути?

— Жестом заперечення перед лицем часу. Заявкою на безсмертя.