Дитинство. Молодість. Літня пора

Хай там як, отак воно сталося. Я пішла в наступ і вже не могла зупинитися.

— Іди додому й повчись залицятися, — мовила я. — Іди. Іди геть. І забери свого Шуберта. Прийдеш, коли зможеш орудувати краще.

То було жорстоко, але він заслуговував, бо не відбивався.

— Гаразд, я піду, — понуро протяг він. — Однаково мене чекає робота. — І почав одягатися.

«Чекає робота!» Я схопила найближчий предмет, який мені трапився під руку, — маленьку череп’яну тарілочку, коричневу з намальованим жовтим кантом, одну з шести, що їх ми з Марком купили у Свазіленді. Якусь мить я ще бачила комічний аспект ситуації: чорнокоса гологруда коханка виявляє свій бурхливий центральноєвропейський темперамент, вигукуючи образи і жбурляючи посуд. А потім таки кинула тарілочку.

Вона поцілила йому в шию й відскочила на підлогу, не розбившись. Він пригнувся й приголомшено глянув на мене. Я певна, ніхто ніколи ще не кидав у нього тарілку.

— Геть! — крикнула я чи навіть верескнула й махнула рукою, щоб він забирався. Кріссі прокинулась і заплакала.

Дивна річ, потім я анітрохи не шкодувала. Навпаки, була збуджена й пишалася собою. «Від щирого серця! — казала я собі. — Моя перша тарілка!»

[Тиша.]

— А що, були інші?

— Інші тарілки? Скільки завгодно.

[Тиша.]

— Отже, саме отак і скінчилися ваші стосунки?

— Не зовсім. Був ще епілог. Я розповім вам епілог, і на цьому буде кінець.

Справжній кінець провістив презерватив, зав’язаний зверху презерватив, повний мертвої сперми. Марк виловив його під ліжком. Я була приголомшена. Як я могла недобачити його? Я немов хотіла, щоб його знайшли, хотіла, щоб про мою невірність кричали на всіх перехрестях.

Ми з Марком ніколи не користувалися презервативами, тож не було сенсу брехати.

— Як довго це триває? — запитав він.

— Від грудня, — відповіла я.

— Ах ти, сука, — мовив він, — брудна, брехлива сука! А я вірив тобі!

Він уже збирався вибігти з кімнати, як раптом, немов надумавши, повернувся і… — даруйте, я прикрию вуаллю, те, що трапилося далі, надто соромно переказувати, завелика ганьба. Скажу тільки, що це мене здивувало, вразило, а над усе розлютило.

— Цього, Марку, я тобі ніколи не пробачу, — сказала я, оговтавшись. — Є певна межа, і ти щойно переступив її. Я йду. А ти доглядай Кріссі, тепер твоя черга.

Присягаюсь, коли я вимовила слова «Я йду, а ти доглядай Кріссі», я мала на увазі лише те, що я йду з дому, а він нехай подивиться пополудні за дитиною. Та за п’ять кроків, які я мала ступити до вхідних дверей, мені раптом сяйнула думка, що це справді могла б бути мить визволення, мить, коли я вийду з незадовільного шлюбу і вже ніколи не повернуся. Хмари над моєю головою, хмари в моїй голові розвіялись і зникли. «Не думай, — казала я собі. — Просто роби!

» Навіть не зашпортавшись, я обернулась, вибігла нагору, запхнула в сумку якусь білизну і знову побігла вниз.

Марк загородив мені шлях.

— Куди, по-твоєму, ти йдеш? — запитав він. — Ідеш до нього?

— Іди під три чорти! — відповіла я і намагалася пройти, але він схопив мене за руку. — Пусти мене!

Без крику, без гавкоту, одна коротка команда — і на мене неначе зійшли з неба корона й королівські шати. Він мовчки пустив мене. Коли я від’їхала, він і далі стояв, як прибитий, у дверях.

«Як легко! — тішилася я. — Як легко! Чому я не зробила цього раніше?»

Що дивує мене у зв’язку з тією миттю, — яка справді була однією з визначальних митей у моєму житті, — дивувало тоді й дивує аж дотепер, так це наступне. Навіть якщо якась сила в мені, — назвімо її для простоти неусвідомленим, хоча я маю свої застороги з приводу класичного неусвідомленого, — стримала мене й не дала зазирнути під ліжко, — стримала саме на те, щоб прискорити цю шлюбну кризу, — якого біса Марія не прибрала того обвинувального доказу: адже Марія вочевидь не була елементом мого неусвідомленого, її робота полягала в прибиранні, вона мала прибирати і чистити? Невже Марія навмисне недобачила презерватив? Невже вона відсахнулася, побачивши його, і сказала собі: «Це заходить задалеко! Або я захищаю святість шлюбного ложа, або стаю учасницею мерзенної справи!»

Інколи я уявляю собі, як я лечу назад до Південної Африки, нової, демократичної Південної Африки, за якою ми так тужили, і то з єдиною метою знайти Марію, якщо вона ще жива, і отримати відповідь на це дратливе запитання.

Що ж, я, звичайно, не їхала до нього, як казав Марк у нападі ревнивого шаленства, але куди саме я їхала? Адже я не мала друзів у Кейптауні, — друзів, які б не були передусім друзями Марка і тільки потім — моїми.