Читаем Дитинство. Молодість. Літня пора полностью

Факт полягав у тому, що я підійшла до певної моральної межі. Ейфорія, що я покинула дім, зникла, моє чуття обурення розвіялося, а привабливість самотнього життя швидко згасала. Але як по-іншому я могла надолужити шкоду, ніж повернувшись до Марка з підібганим хвостом, просячи миру і знову взявшись за свої обов’язки покараної дружини і матері? І серед цього всього оця збентеженість духу, оцей пронизливо солодкий акт кохання! Що намагається сказати мені моє тіло? Що, коли падають оборонні мури, відкриваються шлюзи насолоди? Що подружнє ложе — погане місце для адюльтеру, а готелі — краще? Що відчував Джон, я не мала уявлення, він ніколи не любив розповідати, а про себе я без сумніву знала, що пережиті щойно півгодини стануть незабутньою віхою в моєму еротичному житті. І вони справді стали. Аж досі. Інакше чого б я так довго розповідала про це?


[Тиша.]


Я рада, що розповіла вам про це. Тепер я почуваюся менш винною за ту пригоду з Шубертом.


[Тиша.]


Хай там як, я заснула в Джонових обіймах. Коли я прокинулась, було темно, і я не мала найменшого уявлення, де я. «Кріссі, — подумала я, — я зовсім забула погодувати Кріссі!» Я навіть почала намацувати вимикач — не там, де він був, аж поки пригадала геть усе. Я була сама (від Джона — ані сліду), була шоста година ранку.

З вестибюля я подзвонила Маркові.

— Привіт, — сказала я якомога нейтральнішим, якомога спокійнішим голосом. — Пробач, що дзвоню так рано, але як там Кріссі?

Ну, а Марк і не збирався миритись.

— Де ти? — запитав він.

— Я телефоную з Вінберґа, — мовила я. — Я перебралася до готелю. Я думала, нам треба трохи відпочити одне від одного, поки все заспокоїться. Як там Кріссі? Які твої плани на тиждень? Ти збираєшся їхати до Дурбана?

— Як я проводжу свій час — не твій клопіт, — відповів він. — Якщо хочеш жити окремо, то й лишайся там.

Навіть по телефону я чула, що він досі лютує. Коли Марк гнівався, він вимовляв слова так виразно і з такою напруженою силою, що я несамохіть здригалася. Спогади про все те, чого я не любила в ньому, знову прилинули до мене.

— Не будь дурнем, Марку, — знову озвалася я, — ти не знаєш, як доглядати дитину.

— Так само й ти, мерзенна суко! — гаркнув він і поклав трубку.

Пізніше того ранку, коли я пішла щось купити, я з’ясувала, що мій банківський рахунок заблоковано.

Я поїхала до Констанцієберґа. Своїм ключем я відсунула защіпку американського замка, але двері були замкнені на два оберти. Я грюкала і грюкала. Ніякої відповіді. Ніяких ознак присутності Марії. Я обійшла дім навколо. Маркової машини немає, вікна зачинені.

Я зателефонувала до офісу.

— Його немає, він у дурбанському офісі, — відповіла дівчина на комутаторі.

— У нього вдома трапилося нещастя, — вигадала я. — Чи могли б ви подзвонити в Дурбан і лишити повідомлення? Попросіть його якомога швидше зателефонувати дружині за наступним номером. Скажіть, що це терміново. — І дала готельний номер.

Я чекала кілька годин. Ніхто не дзвонив.

Де Кріссі? Саме це я хотіла дізнатися передусім. Мені видавалося неймовірним, що Марк міг забрати дитину з собою до Дурбана. Та, якщо не забрав, куди він подів її?

Я зателефонувала безпосередньо в Дурбан. Ні, сказала секретарка, Марк не в Дурбані, цього тижня його не сподіваються. А я не пробувала дзвонити до кейптаунського офісу?

Уже нестямна, я зателефонувала Джонові:

— Мій чоловік забрав дитину і переїхав, розчинився в повітрі. Я не маю грошей. Я не знаю, що діяти. Ти можеш щось підказати?

У вестибюлі стояло подружжя старшого віку, клієнти, і не криючись слухали мене. Але я вже не дбала, знає хтось чи не знає про мою скруту. Я хотіла заплакати, але, гадаю, натомість засміялася.

— Він утік із моєю дитиною — і через що? — казала я далі. — Невже оце, — махнула я рукою в бік усього, що було довкола, тобто в бік готельного інтер’єру, — моя кара? — А далі я справді заплакала.

Джон був за милі від мене, тому він не міг бачити мого жесту, а отже (спало мені на думку згодом), пов’язав, напевне, зі словом «оце

» зовсім інше значення. Могло створитися враження, ніби я маю на увазі свій зв’язок з ним, нарікаю на той зв’язок, що не вартий таких переживань.

— Ти хочеш піти в поліцію? — запитав він.

— Не будь смішним, — відказала я. — Таж не можна тікати від чоловіка, а потім повернутись і звинувачувати його у викраденні дитини.

— Може, я прийду й заберу тебе?

У його голосі я чула обережність і могла лише схвалити її. Я б теж була обережна в його ситуації, коли по той бік дроту істерична жінка. Але мені не потрібна була обережність, я хотіла назад свою дитину.

— Ні, — відрубала я, — я не хочу, щоб ти забирав мене.

— Ти принаймні маєш що їсти? — запитав Джон.

— Я не хочу нічого їсти. Досить цієї пустої розмови. Вибач, я не знаю, чого я дзвонила. Прощавай. — І поклала трубку.

Я не хотіла нічого їсти, але була не проти щось випити, наприклад, міцного віскі, щоб потім спати, як мертва, й без сновидінь.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Алексей Шарыпов , Бенедикт Роум , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен

Фантастика / Приключения / Современная проза / Детективы / Современная русская и зарубежная проза / Прочие Детективы
Ход королевы
Ход королевы

Бет Хармон – тихая, угрюмая и, на первый взгляд, ничем не примечательная восьмилетняя девочка, которую отправляют в приют после гибели матери. Она лишена любви и эмоциональной поддержки. Ее круг общения – еще одна сирота и сторож, который учит Бет играть в шахматы, которые постепенно становятся для нее смыслом жизни. По мере взросления юный гений начинает злоупотреблять транквилизаторами и алкоголем, сбегая тем самым от реальности. Лишь во время игры в шахматы ее мысли проясняются, и она может возвращать себе контроль. Уже в шестнадцать лет Бет становится участником Открытого чемпионата США по шахматам. Но параллельно ее стремлению отточить свои навыки на профессиональном уровне, ставки возрастают, ее изоляция обретает пугающий масштаб, а желание сбежать от реальности становится соблазнительнее. И наступает момент, когда ей предстоит сразиться с лучшим игроком мира. Сможет ли она победить или станет жертвой своих пристрастий, как это уже случалось в прошлом?

Уолтер Стоун Тевис

Современная русская и зарубежная проза