Дитинство. Молодість. Літня пора

— Ні, абсолютно ні, більше ніяких запитань. Ви мали досить часу. Кінець. Fin. Ідіть.

Інтерв’ю проведене в Кінгстоні, провінція Онтаріо, в травні 2008 р.

Марго

Дозвольте мені розповісти вам, місіс Джонкер, що я робив, відколи ми зустрічалися з вами торік у грудні. Повернувшись до Англії, я переніс на папір магнітофонні записи наших розмов. Я попросив одного колегу, що родом із Південної Африки, перевірити, чи правильно я записав усі слова мовою африкаанс. Потім я зробив щось справді радикальне і, сподіваюся, ви схвалите цей захід. Я вирізав свої вигуки, підказки та запитання й підправив прозу так, щоб її можна було читати, немов це неперервна розповідь, виголошена вашими вустами.

Я б хотів тепер тільки перечитати разом із вами новий текст і дати вам змогу прокоментувати. Що ви на це скажете?

— Гаразд.

— Ще одне. Оскільки ваша розповідь була дуже довга, довша, ніж я сподівався, я вирішив подекуди задля розмаїття драматизувати її, зробивши так, щоб різні люди говорили своїми голосами. Ви побачите, що я маю на увазі, тільки-но я почну читати.

— Гаразд.

— Тоді починаймо.

«За давніх днів десь напередодні Різдва на родинній фермі завжди збиралася купа родичів. Сини і доньки Ґерріта й Лені Кутзее приїздили з усіх усюд до Воельфонтейна, привозячи з собою своїх дружин і нащадків, щороку дедалі більше нащадків, на цілий тиждень сміху, жартів, спогадів, а передусім їжі. Для чоловіків то була ще й пора полювання: дикого птаства, антилоп.

Але тепер, у 1970-х роках, ті родинні збори вже не такі велелюдні. Ґерріт Кутзее давно в могилі, Лені ще човгає в притулку в Стренді. З їхніх дванадцяти синів і доньок первонароджений давно вже приєднався до численних тіней; у миті родинних зустрічей…»

— «Численних тіней»?

— Що, надто пишні слова? Я зміню їх. «Первонароджений уже пішов із цього життя. В миті родинних зустрічей ті, хто ще живий, передчувають і свою смерть, і здригаються».

— Ні, мені це не подобається.

— Ви маєте на увазі здригання? Нема проблеми. Я виріжу це. «Вже пішов із цього життя. А серед тих, хто ще живий, жарти стали глухіші, спогади сумніші, а їдять вони поміркованіше. Ну, а на полювання вже ніхто не ходить, старі кістки втомлені, і, хай там як, після посухи рік у рік у велді не лишилося нічого, на що не шкода було б пострілу.

А в третьому поколінні, себто серед дітей синів і доньок, більшість тепер надто заклопотані своїми справами, щоб приїздити, або надто байдужі до своєї великої родини. Цього року присутні лише четверо представників цього покоління: її кузен Майкл, що успадкував ферму, кузен Джон із Кейптауна, її рідна сестра Керол і вона сама, Марго. З них чотирьох тільки вона, здається їй, озирається на давні дні з чимсь близьким до ностальгії».

— Я не розумію. Чому ви називаєте мене вона?

— «З них чотирьох тільки сама Марго, як їй, тобто Марго, здається, озирається назад із чимсь близьким до ностальгії…» Ви ж чуєте, як незграбно звучить. Оце слово «вона», яке я поставив, подібне до «я», але не є «я». Невже воно справді так вам не подобається?

— Як на мене, воно заплутує. Але ви знаєте краще, ніж я. Читайте далі.

«Присутність Джона на фермі бентежить решту. Після років, прожитих за океаном, — таких довгих років, що вже думали, ніби він виїхав назавжди, — він раптом з’явився серед них, і над ним витала якась підозра, натяк на щось ганебне. Пошепки переказували чутку, ніби він відсидів своє в американській в’язниці.

Родина просто не знала, як ставитися до нього. В родині ще ніколи не було злочинця, якщо Джон таки справді був злочинцем. Так, банкрут уже був: чоловік, що оженився з її тіткою Мері, хвалько і пияк, якого родина не схвалювала від самого початку, оголосив себе банкрутом, щоб не платити своїх боргів, а потім ні за яку роботу вже не брався, ледарював удома й жив коштом дружини. Але банкрутство, хоч і лишило поганий присмак, — не злочин, натомість в’язниця — це в’язниця.

Сама Марго вважала, що Кутзее повинні докласти більших зусиль, щоб заблукана вівця стала бажана. В неї досі збереглися давні теплі почуття до Джона. Малими дітьми вони розмовляли цілком відверто, що поберуться, коли виростуть. Вони вважали, що це можлива річ — з якого дива їм би мали забороняти? Вони не розуміли, чому дорослі всміхаються, всміхаються і не кажуть, чому не можна».

— Невже я справді казала вам таке?

— Казали. Ви хочете, щоб я вирізав? Мені подобається це місце. Воно розчулює.

— Гаразд, лишіть його. [Сміється.] Читайте далі.