Читаем Дитинство. Молодість. Літня пора полностью

Марго прикушує язика. Вона забула: таж не просять чоловіка показати свої вірші, надто в Південній Африці, не запевнивши його заздалегідь, що все буде гаразд, що з нього не глузуватимуть. Що за країна, де поезія — не чоловіча діяльність, а хобі для дітей і oujongnooiens [старих панн], — oujongnooiens обох статей! Як уникли клопоту Тотіус і Луїс Лейпольдт, вона навіть не здогадується. Не дивно, що Керол вирішила напасти на те, що Джон пише вірші: таж та Керол нюхом чує слабкості інших людей.

— Якщо ти не пишеш так давно, чому Керол думає, ніби ти пишеш і досі?

— Навіть не знаю. Може, бачила, як я перевіряю учнівські твори, й дійшла хибного висновку.

Марго не вірить йому, але не хоче тиснути далі. Якщо він хоче викручуватися від неї, нехай. Якщо поезія — та частина його життя, про яку він надто боїться або надто соромиться розповідати, нехай.

Марго не думає про Джона як про moffie, але її й далі дивує, що він не має жінки. Самотній чоловік, надто з роду Кутзее, видається їй мов човном без весла, керма та вітрила. А тепер двоє їх, чоловіків роду Кутзее, живуть у парі! Коли Джек ще мав страхітливу Віру за собою, він плив більш-менш рівним курсом, а тепер, коли її не стало, видається загубленим. А що стосується сина Джека і Віри, він, безперечно, міг би жити, маючи якийсь урівноважений провід. Але яка жінка при своєму глузді захоче присвятити себе безпорадному Джонові?

Керол переконана, що Джон — програшний варіант, і решта родини Кутзее, незважаючи на свої добрі серця, напевне, згодні з нею. Річ досить дивна, віру Марго в Джона (саме ця віра вирізняє її) більш-менш підтримують тільки своєрідні стосунки між ним і його батьком: вони ставляться один до одного якщо не з любов’ю, бо цим словом можна було б сказати забагато, то принаймні з повагою.

Ця пара колись була найзапеклішими ворогами. Погані стосунки Джека зі старшим сином були темою численних розмов і похитувань головою. Коли син зник за океаном, батьки намагались якомога зберегти гідність. Він поїхав за кордон робити кар’єру в науці, стверджувала мати. Багато років вона розповідала всім, що син працює вченим в Англії, дарма що було зрозуміло, що вона й гадки не має, де він працює і яку роботу виконує. «Ви знаєте, який Джон, — казав його батько, — завжди дуже незалежний». «Незалежний» — що означало це слово? Не без підстав Кутзее почали вважати, що воно означає: він покинув свою країну, родину, навіть батька-матір.

Потім Джек і Віра вигадали інше: Джон, зрештою, не в Англії, а в Америці, де підіймається на ще вищі щаблі. Минув час, і за браком надійних новин цікавість до Джона і його життя згасла. Він і його молодший брат стали лише двома серед тисяч білих чоловіків, які втекли, щоб уникнути військової служби, лишили позаду приголомшену родину. Джон майже зник із колективної пам’яті Кутзее, як раптом їм на голову впав скандал про його вигнання з Америки.

«Та страхітлива війна», — казав його батько, то все через ту війну, в якій американські хлопці жертвували своїм життям задля азіатів, які, здається, не відчували ніякої вдячності. Не дивно, що прості американці обурилися. Не дивно, що вони заполонили вулиці. Джон хоч-не-хоч став учасником вуличних протестів, стверджував далі батько у своїй розповіді, а те, що сталося потім, було лише прикрим непорозумінням.

Може, саме синова ганьба, а отже, й неправда, яку доводилося казати, перетворили Джека в підтоптаного, передчасно постарілого чоловіка? Як можна запитати про таке?

— Ти, мабуть, радієш, що знову бачиш Кару, — каже вона Джонові. — Ти втішений, що вирішив не лишатися в Америці?

— Не знаю, — відповідає Джон. — Звичайно, серед цього, — він не робить жесту, але вона знає, що він має на увазі: цього неба, цього простору, величної тиші, що огортає їх, — я почуваюся благословенним, одним з нечисленних щасливців. Але, якщо говорити практично, яке майбутнє я маю в цій країні, до якої я ніколи на пасував? Можливо, абсолютний розрив був би, зрештою, кращим. Відтяти себе від того, що любиш, і сподіватися, що рана загоїться.

Щира відповідь. Слава Богу за це.

— Джоне, вчора, поки ти з Майклом їздив, я розмовляла з твоїм батьком. По щирості, я не думаю, що він повною мірою розуміє, що ти плануєш. Я говорю про Мервевілл. Твій батько вже немолодий і почувається недобре. Не можна закидати його в чуже місто і сподіватися, що він сам обстоюватиме себе. І не можна сподіватися, що решта родини втрутиться й подбає про нього, якщо йому стане зле. Оце й усе. Про це я й хотіла тобі сказати.

Джон не відповідає. В його руці шматок дроту від старої огорожі. Роздратовано махаючи ним праворуч і ліворуч, збиваючи верхівки трав, які гойдалися під вітром, він опускається схилом розмитої греблі.

— Не поводься отак! — дріботить вона вслід за ним. — Ради Бога, говори зі мною! Скажи, що я помиляюся! Скажи, що не маю слушності!

Джон зупиняється, обертається й дивиться на неї очима холодної неприязні.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Алексей Шарыпов , Бенедикт Роум , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен

Фантастика / Приключения / Современная проза / Детективы / Современная русская и зарубежная проза / Прочие Детективы
Ход королевы
Ход королевы

Бет Хармон – тихая, угрюмая и, на первый взгляд, ничем не примечательная восьмилетняя девочка, которую отправляют в приют после гибели матери. Она лишена любви и эмоциональной поддержки. Ее круг общения – еще одна сирота и сторож, который учит Бет играть в шахматы, которые постепенно становятся для нее смыслом жизни. По мере взросления юный гений начинает злоупотреблять транквилизаторами и алкоголем, сбегая тем самым от реальности. Лишь во время игры в шахматы ее мысли проясняются, и она может возвращать себе контроль. Уже в шестнадцать лет Бет становится участником Открытого чемпионата США по шахматам. Но параллельно ее стремлению отточить свои навыки на профессиональном уровне, ставки возрастают, ее изоляция обретает пугающий масштаб, а желание сбежать от реальности становится соблазнительнее. И наступает момент, когда ей предстоит сразиться с лучшим игроком мира. Сможет ли она победить или станет жертвой своих пристрастий, как это уже случалось в прошлом?

Уолтер Стоун Тевис

Современная русская и зарубежная проза