Дитинство. Молодість. Літня пора

Джоне, тобі потрібний хтось у житті, хтось, хто дивився б за тобою. Навіть якщо ти обереш котрусь жінку, що не конче є коханням твого життя, подружнє життя буде кращим, ніж те, що ти маєш тепер, живучи вдвох із батьком. Недобре спати самому ніч у ніч. Вибач, що кажу тобі таке, але я говорю на підставі гіркого досвіду.

Я мала б розірвати цього листа, він дуже бентежить мене, але я не розриватиму. Я кажу собі, що ми достатньо давно знаємо одне одного, і ти пробачиш мені, якщо я ступила туди, куди не повинна ступати.

Ми з Лукасом щасливі вдвох в усіх можливих аспектах. Я щоночі стаю навколішки (так би мовити), дякуючи, що його шлях перетнувся з моїм. Як би я хотіла, щоб і в тебе було так само!»

Немов покликаний, Лукас прийшов на кухню, нахилився над нею, притисся вустами до її голови, опустив руки під халат, обхопив долонями груди.

— Му skat[63], — прошепотів він».

— Не можна писати такого, не можна. Ви просто вигадуєте все.

— Я виріжу це місце. «Притисся вустами до її голови.

— Му skat, коли ти підеш спати?

— Зараз, — відповіла Марго й відклала перо. — Зараз.

Skat: ласкаве звернення, яке вона не любила аж до дня, коли почула з його вуст. А тепер, коли він шепоче це слово, вона тане. Скарб цього чоловіка, в який він може зануритись, коли хоче.

Вони лежали в обіймах одне одного. Ліжко рипіло, але їй було байдуже, вони ж удома і можуть примушувати те ліжко рипіти скільки завгодно».

— Знову!

— Я обіцяю: коли закінчу, я передам вам текст, увесь текст, і дозволю вам вирізати, що захочете.

«— Це ти Джонові пишеш листа? — запитує Лукас.

— Так. Він такий нещасний.

— Може, це просто його натура. Меланхолійний тип.

— Але він не був таким. Колись він був таким щасливим! Якби ж він міг знайти жінку, яка дістане його з його шкаралущі!

Але Лукас уже спить. Це його натура, його тип: він одразу засинає, мов невинна дитина.

Марго теж хотілося б заснути, але сон до неї йде повільно. Здається, немов дух її двоюрідного брата й досі таїться тут, кличе її назад на темну кухню дописати те, що вона писала для нього. «Вір мені, — шепоче вона. — Обіцяю, я повернуся».

Та коли вона прокидається, це вже понеділок, немає часу на інтимності, вони повинні одразу вирушати в дорогу до Калвінії, вона — до готелю, Лукас — до автопарку. В маленькому кабінеті без вікон вона працює цілий день за конторкою над купою рахунків, а ввечері вже надто виснажена, щоб далі писати початий лист, крім того, вже втратила зв’язок із тодішніми почуттями. «Я думаю про тебе», — дописує вона внизу сторінки. І навіть це неправда, за цілісінький день вона ні разу не згадала про Джона, не мала часу. «З великою любов’ю, — пише вона, — Маргі». Підписує конверт і заклеює. Отже, зроблено.

З великою любов’ю, але якою великою? Достатньою для порятунку Джона в скрутній ситуації? Достатньою, щоб вирвати його з внутрішньої ізоляції, меланхолії, властивої цьому типові? Вона сумнівається. А що як він не хоче, щоб його виривали? Якщо його грандіозний план — сидіти у вихідні на веранді будинку в Мервевіллі й писати вірші, тим часом як сонце розпікає бляшану покрівлю, а батько бухикає десь у задній кімнаті; тоді йому, може, буде потрібна вся меланхолія, яку він здатний зосередити.

Це перший момент її страху. Другий настає тоді, коли, опускаючи листа до скриньки, вона бачить, як він тремтить перед самим отвором. Чи справді те, що вона написала, те, що судилося прочитати її двоюрідному братові, якщо вона відправить листа, — найкраще, що вона може запропонувати йому? «Тобі хтось потрібний у житті». Що це за допомога, щоб говорити про неї? «З великою любов’ю».

А потім Марго думає: «Він дорослий чоловік, з якої речі я повинна рятувати його?» — і таки опускає конверт.

Відповіді їй довелося чекати десять днів, аж до п’ятниці наступного тижня.

«Люба Марго!

Дякую тобі за листа, що чекав нас, поки ми повернулися з Воельфонтейну, і дякую за добрі, навіть якщо й нездійсненні поради щодо шлюбу.