Дитинство. Молодість. Літня пора

Поїздка назад із Воельфонтейна минула без пригод. Майклів приятель-механік виконав першокласну роботу. Я ще раз вибачаюся за ніч, яку примусив тебе провести просто неба.

Ти пишеш про Мервевілл. Я згоден, наші плани, можливо, не були добре продумані, і тепер, коли ми повернулися до Кейптауна, починають видаватися трохи безумними. Купувати собі відпочинкову хатку на узбережжі — це одне, але хто при своєму глузді захоче провести літні вакації в розпеченому місті в пустелі Кару?

Сподіваюся, що на вашій фермі все добре. Батько посилає вітання тобі та Лукасу, так само і я.

Джон».

Невже це все? Холодна формальність відповіді приголомшує Марго, на щоках спалахують сердиті рум’янці.

— Що там? — запитує Лукас.

— Нічого, — стенає вона плечима й передає листа. — Лист від Джона.

Лукас швидко перечитує його.

— Тож вони відмовилися від своїх планів на Мервевілл, — каже він. — Це вже легше. Але чому ти така вражена?

— Нічого, — відказує вона. — Просто тон такий.

Вони, Марго і Лукас, зупинили машину перед поштою. Так вони роблять щоп’ятниці пополудні, це частина їхнього усталеного розпорядку, який вони створили для себе: наостанок, коли вже скупилися й мають їхати назад на ферму, вони забирають пошту за тиждень і вивчають її, сидячи поруч у пікапі. Хоча Марго могла б забирати пошту сама будь-якого дня тижня, вона не забирає. Вона й Лукас забирають її разом, як роблять разом і все інше, що можуть.

Якусь мить Лукас вивчає листа із Земельного банку з довгим додатком зі сторінками цифр, набагато важливішими за звичайні родинні справи.

— Не спіши, я піду прогуляюся, — каже Марго, виходить із машини й переходить вулицю.

Пошта недавно збудована, приземкувата й важка, зі склоблоками замість вікон і важкими залізними ґратами на дверях. Пошта не подобається Марго. Як на неї, вона скидається на поліційний відділок. Вона з ніжністю згадує стару пошту, зруйновану, щоб дати місце новій, та пошта була колись будинком Тратерів.

Ще й половини життя не пройшло, а вона вже чіпляється за минуле!

Те питання ніколи не було просто питанням про Мервевілл, про Джона і його батька, про те, хто де житиме, в місті чи в селі. «Що ми робимо тут?» — ось невисловлене питання, що існувало всякчас. Він знав про нього, і знала вона. У своєму листі вона, хоч як боягузливо, принаймні натякала на це питання: «Що ми робимо в цій безплідній частині світу? Чому ми проводимо наше життя в тяжкій праці, якщо ніколи не було планів, щоб люди жили тут, якщо увесь проект заселення цього краю був хибний від самого початку?

»

«Ця частина світу». Частина, яку вона має на увазі, — не Мервевілл чи Калвінія, а вся Кару, можливо, вся країна. Чия була ідея — прокласти шляхи й залізниці, збудувати міста, привезти людей, а потім прив’язати їх до цього місця, прибити заклепками, які проходять крізь серце, щоб вони не могли піти геть? «Краще відтяти себе і сподіватися, що рана загоїться», — казав Джон, коли вони гуляли велдом. Але як можна розрубати такі заклепки?

Уже все позакривалося. Пошта закрита, крамниці закриті, вулиця безлюдна. Ювелірна крамниця «Meyerowitz». Крамниця «Babes in the Wood» — «Часткова оплата і відкладання товарів». Кафе «Cosmos». «Foschini Modes».

Крамниця «Meyerowitz», «Діаманти назавжди», стоїть тут давніше, ніж вона пам’ятає себе. Замість «Babes in the Wood» колись була «Jan Harmse Slagter». Кафе «Cosmos» колись було молочним баром із такою самою назвою. А «Моди Фошіні» давніше були крамницею «Winterberg Algemene Handelaars». Усе змінилося, всі ці підприємства! O droewige land! «О печальна земля!». «Моди» досить упевнені, щоб відкрити філію в Калвінії. Що такого її двоюрідний брат, емігрант-невдаха, поет смутку, може стверджувати про майбутнє цієї землі, чого б не знали Фошіні? Її двоюрідний брат, що вірить, ніби навіть бабуїни, задивившись у велд, відчувають weemoed.