Дитинство. Молодість. Літня пора

Лукас не любить свого шурина. Немає анінайменшого шансу, що Лукас поїде й навідає їх у Америці. Ну, а Клаус ніколи не соромився висловлювати свій вердикт Південній Африці: «Гарна країна, — каже він, — гарні краєвиди, багаті ресурси, але багато, багато проблем. Як ви їх вирішите, я не бачу. На мою думку, ситуація гіршатиме, а вже потім зміниться на краще. Але це тільки моя думка».

Марго хотіла б плюнути йому межи очі, але стримується.

Мати не може лишатися сама на фермі, поки її з Лукасом немає, про це не може бути й мови. Тож Марго домовляється, щоб у її кімнаті в готелі поставили друге ліжко. Це незручно, це кінець усякого приватного затишку для неї, але альтернативи немає. Замовляє для матері повний пансіон, хоча насправді мати їсть, наче пташка.

На другому тижні такого нового режиму хтось із прибиральниць натрапив на матір у порожній готельній кімнаті, непритомну й синю на обличчі. Її чимшвидше повезли до окружної лікарні й повернули до життя. Черговий лікар похитав головою. Серцебиття дуже слабке, каже він, потрібне термінове й більш кваліфіковане лікування, ніж те, яке можна отримати в Калвінії; Апінґтон — теж варіант, там є пристойна лікарня, але було б краще повезти її до Кейптауна.

За годину Марго вже замкнула свій кабінет і їде до Кейптауна, сидячи в тісному задку санітарної машини, й тримає матір за руку. Разом з ними їде молода кольорова медсестра на ймення Алетта, чий хрусткий накрохмалений халат і приязне обличчя невдовзі спонукають Марго почуватися невимушено.

Алетта, виявляється, народилася недалеко, у Вупперталі в Седерберзі, де досі живуть її батьки. Вона їздила до Кейптауна вже більше разів, ніж здатна порахувати. Вона розповідає, як лише тиждень тому вони чимшвидше везли чоловіка з Лурісфонтейна до лікарні «Groote Schuur» разом із трьома пальцями, запакованими в кригу в сумці-холодильнику; пальці йому відрізало внаслідок нещасного випадку під час роботи на стрічковій пилці.

— З вашою матір’ю все буде гаразд, — заспокоює Алетта. — «Groote Schuur» — найкраща лікарня.

У Кленвільямі вони зупинилися заправити машину. Водій машини, ще молодший за Алетту, захопив із собою термос кави. Пропонує чашку Марго, але вона відмовляється.

— Я припинила пити каву, — запевняє вона (бреше), — бо не сплю від неї.

Вона б залюбки купила б їм обом по чашці кави в кав’ярні, хотіла б посидіти разом з ними в нормальній дружній атмосфері, але, звичайно, цього не можна зробити, не призвівши до скандалу. «Господи

, — молиться вона подумки, — нехай швидше прийде час, коли ці всі дурниці з апартеїдом поховають і забудуть».

Усі знову сідають до машини. Мати спить. Колір її обличчя покращав, вона рівно дихає під кисневою маскою.

— Я повинна сказати вам, як я вдячна за те, що ви і Йоганнес робите для нас, — каже вона Алетті. Медсестра всміхається їй у відповідь без найменшого сліду іронії. Марго сподівається, що її слова зрозуміють у їхньому найширшому значенні, яке вона через сором не може розкрити докладно: «Я повинна сказати вам, як я вдячна за те, що ви і ваш колега робите для старої білої жінки та її доньки, двох незнайомців, які ніколи нічого не зробили для вас, а навпаки, брали участь у вашому приниженні на землі, де ви народилися, і то щодня, щогодини. Я вдячна вам за науку, яку ви даєте мені своїми діями, в яких я бачу тільки людську доброту, й передусім вашою милою усмішкою».

Вони приїжджають до Кейптауна в розпалі години пік пополудні, і, хоча їхній випадок не терміновий, Йоганнес однаково вмикає сирену, незворушно проминаючи скупчення автомобілів. У лікарні Марго йде за візком, на якому матір везуть до реанімаційного відділу. Коли вона згадала про Алетту і Йоганнеса, вони вже вирушили в довгу дорогу назад до Північної Капської провінції.