Дитинство. Молодість. Літня пора

На кухню заходить дядько, вдягнувши поверх штанів піжамну куртку.

— Маргі, я кажу тобі на добраніч, — проказує дядько. — Міцно спи. І не давай блохам кусати себе.

Синові він не бажає на добраніч. Коло сина він, здається, не знає, на яку стати. Вони що, побилися?

— Я збуджена, — каже Марго Джонові. — Може, підемо погуляємо? Я весь день сиділа зігнута в кареті швидкої допомоги.

Джон веде її на прогулянку по добре освітлених вулицях Токайського передмістя. Всі будинки, які вони проминають, більші і кращі за Джонів.

— Тут ще не так давно обробляли землю, — пояснює Джон. — Потім поділили на ділянки і продали. В нашому будинку жили робітники ферми. Ось чому він збудований так недбало. Все тече: покрівля, стіни. В мене весь вільний час іде на ремонт. Я наче той хлопчик, що затулив рукою діру в голландській греблі.

— Так, я вже починаю розуміти привабливість Мервевілла. Там принаймні немає дощів. Але чого б тобі не купити кращий будинок тут, у Кейптауні? Напиши книжку. Напиши бестселер. Зароби купу грошей.

То був тільки жарт, але Джон вирішив поставитися до нього серйозно.

— Я не знаю, як написати бестселер, — зітхає він. — Я не знаю досить про людей і їхні фантазії. Хай там як, мені така доля не судилася.

— Яка така?

— Доля бути багатим і успішним автором.

— Тоді яка доля тобі судилася?

— Якраз теперішня. Жити зі старим батьком у білих передмістях у будинку, де тече покрівля.

— Це просто дурні, slap балачки. Твоїми вустами промовляють Кутзее. Ти міг би змінити свою долю завтра, якби лише став думати над цим.

Собаки за парканами аж ніяк не вітали незнайомців, що блукають уночі їхніми вулицями і сперечаються. Гавкіт дедалі гучнішав.

— Джоне, я б хотіла, щоб ти міг чути себе, — наважується Марго. — В тобі так багато дурниць! Якщо ти не опануєш себе, ти перетворишся в кислого старого дивака, який лише хоче, щоб йому дали спокій у його закутку. Повертаймося. Мені треба рано прокинутися.

[ПРОБІЛ]

Їй кепсько спиться на незручному твердому матраці. Ще не розвиднілось, а вона вже підвелася, зварила каву й підсмажила грінки для всіх трьох. О сьомій годині вони вже поїхали до лікарні, втиснувшись утрьох у кабіну «Датсуна».

Марго лишає Джона із батьком в приймальні, але потім не може знайти матері. Вночі в неї стався напад, повідомляють їй на сестринському пункті, і вона знову в реанімації. Марго повинна піти в приймальню, де з нею потім поговорить лікар.

Вона повертається до Джека і Джона. В приймальні вже збираються люди. Якась незнайома жінка важко опускається на стілець навпроти них. Її голова обв’язана замащеним кров’ю вовняним пуловером, що прикриває одне око. На ній коротенька спідниця й гумові сандалі, від неї тхне затхлою білизною і солодким вином, вона тихенько скиглить.

Марго докладає всіх зусиль, щоб не дивитися, але ту жінку пориває бойовий дух:

— Waarna loer jy? «Чого дивишся?» — кинула вона лютий погляд. — Jou moer! «Геть, паскудо!»

Марго опускає очі, мовчить.

Її матері, якщо вона житиме, наступного місяця виповниться шістдесят вісім років. Шістдесят вісім бездоганних років, бездоганних і задоволених. Добра жінка, і то в усьому: добра мати, добра дружина занепокоєного, метушливого типу. Тип жінки, яку чоловікам дуже легко любити, бо вона вочевидь потребує захисту. А тепер її закинуто в цю кляту діру! Jou moer!» — які брудні слова! Вона повинна забрати звідси матір якомога швидше й помістити до приватної лікарні, байдуже, яким коштом.

«Моя пташечка» — ось як називав матір батько: моя tortelduifue, горличка. Маленька пташка, яка воліє не полишати своєї клітки. Вирісши, Марго почувалася великою і незграбною поряд із матір’ю. «Чи полюбить мене хто коли-небудь? — запитувала вона себе подумки. — Хто коли-небудь назве мене своєю горличкою?»

Хтось поплескав її по плечу.

— Місіс Джонкер? — запитала молода й свіжа медсестра. — Ваша мати прокинулась і просить вас підійти.

— Ходімо, — припрошує Марго, і Джек та Джон ідуть за нею.

Мати притомна й спокійна, така спокійна, що здається трохи відчуженою. Кисневу маску замінили трубкою, що заходить їй у ніс. Очі їй вицвіли і тепер мов пласкі сірі камінчики.

— Маргі? — шепоче вона.

Вона цілує матір у чоло і каже:

— Мамо, я тут.

Заходить лікар, той самий, що й напередодні, з синцями під очима. Лікар «Кірістані» — сповіщає табличка на його халаті. Черговий учора пополудні, черговий сьогодні вранці.

У матері був серцевий напад, повідомляє доктор Кірістані, але тепер її стан стабільний. Вона дуже квола. Її серце стимулюють електростимулятором.

— Я б хотіла перевести матір до приватної лікарні, — заявляє Марго йому, — у якесь спокійніше місце.

Лікар хитає головою. Неможливо, каже він. Він не може дати своєї згоди. Можливо, за кілька днів, якщо мати трохи поправиться.