Дитинство. Молодість. Літня пора

Марго відходить. Джек нахиляється над сестрою, бурмоче слова, яких вона не чує. Мати розплющує очі, її губи ворушаться, здається, вона відповідає. Двоє старих людей, двоє невинних, народжених за колишніх часів, недоречних у цьому галасливому і сердитому місці, яким стала країна.

— Джоне, — запитує Марго, — ти хочеш говорити з матір’ю?

Він хитає головою:

— Вона не впізнає мене».

[Тиша.]

— А далі?

— Це кінець.

— Кінець? Але навіщо зупинятися тут?

Здається, це слушна мить. «Вона не впізнає мене» — добрий рядок.

[Тиша.]

— Ну, який ваш вердикт?

— Мій вердикт? Я досі не розумію: якщо ця книжка про Джона, навіщо ви пишете так багато про мене? Хто читатиме про мене — мене, Лукаса, мою матір, Керол і Клауса?

— Ви становили частину свого брата. Він становив частину вас. Це ж досить зрозуміло, правда? Я тільки запитую, чи може воно бути таким, як є.

— Ні, таким, як є, ні. Я хочу перечитати знову, як ви пообіцяли.

Інтерв’ю, проведені в Сомерсет-Весті, Південна Африка, в грудні 2007 і в червні 2008 р.

Адріана

— Сеньйоро Насіменто, за походженням ви бразилійка, але прожили кілька років у Південній Африці. Як сталося таке?

— Ми приїхали до Південної Африки з Анголи, я, мій чоловік і наші двоє доньок. В Анголі мій чоловік працював у газеті, а я мала роботу в Національному балеті. Але 1973 року уряд оголосив надзвичайний стан і закрив ту газету. Його хотіли ще й в армію забрати, туди брали всіх чоловіків, молодших від сорока п’яти років, і то навіть негромадян. Ми не могли повернутися до Бразилії, там було надто небезпечно, ми не бачили для себе майбутнього в Анголі, тож і виїхали, сіли на пароплав до Південної Африки. В цьому ми були не перші й не останні.

— А чому до Кейптауна?

— Чому до Кейптауна? Без ніякої особливої причини, крім тієї, що ми мали там родича, кузена мого чоловіка, що був власником крамниці з продажу овочів і фруктів. Приїхавши, ми жили з ним і його родиною, нам усім було важко, дев’ятеро чоловік у трьох кімнатах, але ми чекали дозволу на проживання. Потім мій чоловік знайшов собі роботу охоронця, і ми змогли найняти собі квартиру. Той район називався Еппінґ. Через кілька місяців, якраз перед тією катастрофою, яка все зруйнувала, ми вже переїхали до Вінберґа, щоб бути ближче до школи, куди ходили діти.

— Про яку катастрофу ви говорите?

— Мій чоловік працював на нічній зміні й охороняв один склад коло доків. Він був єдиним сторожем. Сталося пограбування, вдерлася зграя злодіїв. На чоловіка напали, вдарили його сокирою. Може, то було мачете, але, найімовірніше, все-таки сокира. Одну половину його обличчя прорубали. Мені ще досі важко говорити про це. Сокира. Вдарили людину по обличчю сокирою, бо вона виконувала свій обов’язок. Не можу зрозуміти.

— Що з ним сталося?

— Зазнав ушкоджень мозок. Мій чоловік помер. Це тяглося довго, майже рік, але він помер. То було страхітливо.

— Співчуваю.

— Якийсь час фірма, в якій він працював, і далі виплачувала його зарплатню. Потім гроші перестали надходити. Відповідальність тепер уже не їхня, казали вони, а міністерства соціального забезпечення. Міністерства! Та від нього ми ані цента ніколи не отримали! Моїй старшій доньці довелося покинути школу. Вона знайшла собі роботу пакувальниці в одному супермаркеті. Це давало нам сто двадцять рендів на тиждень. Я теж шукала роботи, але нічого не могла знайти в балеті, нікого не цікавило моє балетне амплуа, тож я почала давати уроки в танцювальній студії. Вела латиноамериканські танці. Тієї пори латиноамериканські танці були дуже популярні в Південній Африці. Марія Реґіна й далі вчилася в школі. До університету їй ще треба було вчитися півтора року. Марія Реґіна — моя молодша донька. Я хотіла, щоб вона отримала атестат, а не йшла слідами своєї сестри в супермаркет і не розставляла довіку бляшанки на полиці. Вона була розумна. Любила книжки.

У Луанді ми з чоловіком спробували трохи розмовляти англійською за обідом, а також трохи французькою, і то щоб нагадати дівчатам, що Ангола — не цілий світ, але вони насправді не дуже бралися до мов. У Кейптауні англійська мова стала для Марії Реґіни найтяжчим предметом. Тож я записала її на додаткові уроки англійської мови. Школа влаштовувала ці уроки пополудні для таких дітей, як вона, для новоприбульців. Саме тоді я й почула про містера Кутзее, чоловіка, про якого ви запитуєте, що, як виявилося, був не справжнім учителем, ні, аж ніяк, а людиною, яку школа найняла вести ці додаткові уроки.