Дитинство. Молодість. Літня пора

Але тема нашої розмови аж ніяк не була нудною. Можливо, прикрою для містера Кутзее, але не нудною.

— Розповідайте, — сказала я йому, не звертаючи на доньку уваги.

— Я не збираюся готувати учнів до іспитів до кінця своїх днів, — казав він. — Це тільки моя теперішня робота, для якої я виявився досить кваліфікованим, щоб заробляти на прожиття. Але це не моє покликання. Це не та робота, задля якої я покликаний у світ.

«Покликаний у світ» — дива та й годі.

— Якщо ви хочете, щоб я пояснив вам свою філософію викладання, я поясню, — додав він. — Вона дуже коротка, коротка і проста.

— Гаразд, — кивнула я, — кажіть нам свою коротку філософію.

— Те, що я називаю своєю філософією викладання, — насправді філософія навчання. Вона походить від Платона, але я трохи змінив її. На мою думку, перш ніж може відбутися справжнє навчання, в серці учня має з’явитися певне прагнення істини, своєрідний вогонь. Справжній учень горить бажанням знати. В учителі учень бачить людину, що ближче підійшла до істини, ніж він сам. Учень такою мірою прагне істини, яку втілює вчитель, що ладен спалити своє «я», щоб досягти її. Зі свого боку, вчитель бачить той вогонь у серці учня й підживлює його, реагує на нього тим, що горить ще яскравішим світлом. Отак вони обидва досягають разом вищої сфери. Так би мовити.

Він замовк, усміхаючись. Тепер, проказавши своє, він видавався невимушенішим. «Що за дивний, марнославний чоловік! — думала я. — Треба загорітися! Які дурниці він верзе! Та ще й небезпечні дурниці! З Платона! Він що, глузує з нас?» Але Марія Реґіна, помітила я, нахилилась уперед і пожирала очима його обличчя. Марія Реґіна не думала, що він жартує. «Це недобре!» — сказала я собі.

— Містере Кутзее, як на мене, це не схоже на філософію, — озвалась я, — а скидається на щось інше, я не казатиму що, бо ви наш гість. Маріє, ти тепер можеш принести торт. Жоано, допоможи їй і зніми нарешті той плащ. Мої доньки спекли вчора ввечері торт на честь вашого візиту.

Коли дівчата вийшли з кімнати, я дійшла до суті справи, говорячи тихенько, щоб вони не почули:

— Містере Кутзее, Марія ще дитина. Я плачу за неї, щоб вона вивчила англійську й мала добрий атестат. Я даю гроші не на те, щоб ви гралися її почуттями. Ви розумієте? — Дівчата повернулися назад із тортом. — Ви розумієте? — повторила я.

— Ми навчаємося того, чого найщиріше прагнемо навчитися, — відповів він. — Марія хоче навчитися, правда, Маріє?

Марія спалахнула і сіла.

— Марія хоче навчитися, — повторив він, — і має добрі успіхи. Вона має чуття до мов. Може, коли-небудь вона стане письменницею. Який чудовий торт!

— Добре, коли дівчина вміє пекти, — проказала я, — але ще краще, коли вона вміє добре розмовляти англійською й отримує добрі оцінки на іспитах з англійської.

— Добра дикція — добрі оцінки, — відказав містер Кутзее. — Я чудово розумію ваші бажання.

Коли він пішов, а мої доньки полягали спати, я сіла й написала йому листа своєю поганенькою англійською, тут я нічим не могла собі зарадити, то був не такий лист, якого я могла б показати своїй подрузі в студії. «Шановний містере Кутзее, — писала я, — я повторюю те, що казала під час Вашого візиту. Вас найняли вчити мою доньку англійської мови, а не гратися її почуттями. Вона дитина, а Ви дорослий чоловік. Якщо Ви хочете виявляти свої почуття, виявляйте їх за межами класу. Щиро Ваша, АТН».

Оце я й написала. Може, англійською ви кажете не так, але отак ми говоримо португальською, ваш перекладач зрозуміє. «Виявляйте свої почуття за межами класу» — це було не запрошення йому приставати до мене, а засторога, щоб він не приставав до моєї доньки.

Я вклала лист у конверт, заклеїла його, написала зверху прізвище: «Містерові Кутзее, школа Святого Бонавентури», і в понеділок уранці поклала листа до сумки Марії Реґіни.

— Передай його містерові Кутзее, — сказала я їй, — віддай у руки.

— Що це? — запитала донька.

— Записка від матері до вчителя доньки, це не для твоїх очей. А тепер іди, бо спізнишся на автобус.

Звичайно, я схибила, мені не треба було казати: «Це не для твоїх очей». Марія Реґіна вже вийшла з того віку, коли, почувши материн наказ, дитина виконує його. Вона вже вийшла з того віку, але я ще не знала про це. Я жила в минулому.

— Ти віддала записку містерові Кутзее? — запитала я, коли донька повернулася додому.

— Так, — відповіла вона, нічого не додавши. Я не думала, що мені треба запитати: «А ти відкривала його потай і читала перед тим, як віддала йому?»