— Містере Кутзее, дуже мило з вашого боку, що ви запросили нас, це дуже по-джентльменському, — мовила я, — але, можливо, це не добра ідея для вчителя — виявляти прихильність лише до однієї дівчини в класі, і то тільки тому, що вона гарненька. Я не вичитую вам, а просто прошу подумати.
Саме такі слова я і вжила: «
Пізніше того вечора, коли Марія Реґіна вже пішла спати, до мене в кімнату прийшла Жоана.
—
— Нічого поганого? — перепитала я. — Що ти знаєш про світ? Що ти знаєш про погане? Що ти знаєш про те, що роблять чоловіки?
—
— Він слабкий чоловік, — мовила я. — А слабкий чоловік ще гірший від поганого чоловіка. Слабкий чоловік не знає, де зупинитися. Слабкий чоловік безпорадний перед своїми поривами, йде за ними, куди вони ведуть.
—
— Ні, ти помиляєшся, — відказала я. — Я не слабка. Де б ми були — ти, Марія Реґіна і я, якби я дозволила собі бути слабкою? А тепер іди спати. І не кажи про нашу розмову Марії Реґіні. Ані слова. Вона не зрозуміє.
Я сподівалася, що на цьому буде кінець містера Кутзее. Але ні, за день або два прийшов лист від нього, цього разу не через Марію Реґіну, а поштою, справжній лист, надрукований на машинці, адреса на конверті теж надрукована. Передусім він вибачився за пікнік, що скінчився провалом. Він сподівався поговорити зі мною сам-на-сам, але не мав шансу. Чи може він прийти й побачити мене? Чи може він прийти на квартиру, а чи я хочу зустрітися з ним десь в іншому місці, можливо, пообідати з ним? Він хоче наголосити, що питання, яке він хоче обговорити, не пов’язане з Марією Реґіною. Марія — розумна дівчина з добрим серцем, учити таку ученицю — привілей для вчителя; він може запевнити мене, що ніколи,
[Тиша.]
—
— Оце й усе. Це й становило суть. Чи може він зустрітися зі мною наодинці.
Звичайно, я запитала себе, як він утовкмачив собі в голову, що я захочу зустрітися з ним, ба навіть захочу отримати листа від нього. Адже я ніколи й словом не заохотила його.
—
— Що я зробила? Нічого, і сподівалася, що він дасть мені спокій. Я була жінка в жалобі, хоча мій чоловік ще не помер, я не шукала уваги з боку інших чоловіків, надто чоловіка, що був учителем моєї доньки.
—
— Я не маю жодного листа Кутзее. Я не зберігала їх. Коли ми покидали Південну Африку, я прибрала квартиру й викинула всі старі листи та рахунки.
—
— Ні.
—
— Що це? Навіщо такі запитання? Ви приїхали з самої Англії розмовляти зі мною, запевняєте, що пишете біографію чоловіка, який багато років тому викладав англійську мову моїй доньці, а тепер раптом відчули, ніби вам дозволено запитувати мене про мої «стосунки»? Тож яку біографію ви пишете? На кшталт голлівудських пліток, таємниць багатих і знаменитих? А якщо я відмовляюся обговорювати мої так звані стосунки з цим чоловіком, то ви напишете, що я тримаю їх у таємниці? Ні, я не мала, якщо скористатися вашим словом, «стосунків» із містером Кутзее. Я скажу більше. Для мене було неприродним мати якісь почуття до такого чоловіка, як цей, до чоловіка, що був таким м’яким. Атож, м’яким.
—
— Я нічого не припускаю. Але йому бракувало однієї риси, якої жінка шукає в чоловікові, а саме: сили, мужності. Мій чоловік мав цю рису. Він завжди мав її, але під час ув’язнення тут, у Бразилії, за
[Тиша.]
— Щодо гомосексуаліста — ні, я не кажу, що він гомосексуаліст, але він був, як я вже казала вам,
—