Дитинство. Молодість. Літня пора

Наступного дня, на мій подив, Марія Реґіна принесла записку від свого вчителя, проте не відповідь на мій лист, а запрошення: чи не прийдемо ми всі на пікнік із ним і його батьком? Спершу я хотіла відмовитися. «Подумай, — казала я Марії Реґіні, — невже ти справді хочеш, щоб у твоїх шкільних друзів склалося враження, ніби ти — вчителева улюблениця? Невже справді хочеш, щоб вони плескали язиками поза твоїми плечима?» Але мої слова до неї не доходили, вона хотіла бути улюбленою ученицею свого вчителя. Вона тиснула й тиснула на мене, щоб я погодилася, Жоана підтримала її, тому зрештою я сказала «так».

Удома всі були збуджені, ми багато пекли, Жоана принесла дещо із супермаркету, тож, коли містер Кутзее приїхав забрати нас у неділю вранці, ми мали з собою цілий кошик тістечок, печива та солодощів, досить, щоб нагодувати ціле військо.

Він приїхав за нами не в автомобілі, ні, він не мав автомобіля, а на ваговозі, того типу, що відкритий ззаду, ми в Бразилії називаємо їх caminhonete

. Тож дівчатам у їхньому гарному одязі довелося сісти ззаду, там, де дрова, а я сіла спереду з ним і з батьком.

То був єдиний раз, коли я бачила його батька. Він був уже дуже старий, заточувався, руки йому тремтіли. Я думала, ніби він тремтить через те, що сидить поруч із незнайомою жінкою, але згодом помітила, що його руки тремтять ненастанно. Коли його представили нам, він запитав: «Як ся маєте?» — дуже гарно, дуже ввічливо, але потім мовчав. Поки ми їхали, він не розмовляв ані зі мною, ані з сином. Дуже спокійний чоловік, дуже скромний, або, можливо, просто боявся всього.

Ми поїхали в гори, — нам довелося зупинитися, щоб дівчата, вже почавши замерзати, одягли плащі, — до якогось парку, тепер я вже не пам’ятаю його назви, там були сосни й місця, де люди могли стати на пікнік, звичайно, тільки білі, парк був гарний і майже безлюдний, бо діялось те взимку. Тільки-но ми вибрали місце, містер Кутзее розвантажив машину і запалив вогнище. Я сподівалася, що Марія Реґіна допомагатиме йому, але вона пішла кудись, сказала, що хоче роздивитися. То був недобрий знак. Якби їхні стосунки були comme il fault[65]

, такі, як треба, прості стосунки вчителя та учениці, вона б не соромилася допомагати йому. Натомість допомагати стала Жоана, вона чудово поводилась у таких ситуаціях, була дуже практична та ефективна.

Отож я й лишилася сама з його батьком, немов ми були двома старими людьми, дідом і бабою! Як я вже казала, розмовляти з ним було важко, він не розумів моєї англійської мови і надто соромився в присутності жінки, а можливо, просто не розумів, хто я.

А потім, ще до того, як вогонь розгорівся як слід, набігли хмари, потемніло, пішов дощ. «Це лише мжичка, вона скоро мине, — проказав містер Кутзее. — Чом би вам трьом не залізти в машину?» Отже, дівчата і я сховалися в машині, а він із батьком стали під деревом, ми чекали, поки вщухне дощ. Але він, звичайно не вщухав, лив і лив, і дівчата мало-помалу втратили свій добрий гумор.

— Чого цей дощ іде саме сьогодні?

 — скиглила Марія Реґіна, мов дитина.

— Бо зима, — відповіла я їй, — і розумні люди, себто ті, які твердо стоять ногами на землі, не вирушають на пікнік серед зими.

Вогнище, яке розпалили містер Кутзее й Жоана, погасло. Всі дрова були тепер мокрі, тож ми вже не мали змоги посмажити м’ясо.

— Чом би не запропонувати їм печива, яке ти напекла? — запитала я Марію Реґіну. Адже я ще ніколи не бачила жалюгіднішої картини, як ті два голландці, батько і син, що сиділи, притулившись одне до одного під деревом, і намагалися вдавати, ніби вони не холодні й не мокрі. Жалюгідна картина, а водночас і кумедна. — Запропонуй їм печива й запитай, що вони збираються робити далі. Запитай, може, повезуть нас на берег покупатися.

Я сказала так, щоб Марія Реґіна всміхнулася, але тільки дужче розсердила її, тож зрештою Жоана вийшла під дощ, поговорила з ними й повернулася зі звісткою, що ми поїдемо, тільки-но вщухне дощ, поїдемо до їхнього будинку, і вони зварять нам чай.

— Ні, — заперечила я, — повернися і скажи містерові Кутзее, що ми не можемо поїхати на чай, він повинен відвезти нас прямо до нашої квартири, завтра понеділок, а Марія Реґіна має домашнє завдання, за яке ще й не бралася.

Звісно, то був прикрий день для містера Кутзее. Він сподівався справити на мене добре враження, можливо, ще й хотів показати батькові трьох привабливих бразильських леді, що є його друзями, а натомість має тільки повну машину мокрих людей, які їдуть крізь дощ. Але для мене було добре, що Марія Реґіна побачила свого героя в реальному житті, побачила, що цей поет не вміє навіть розпалити багаття.

Тож отакою є розповідь про наш похід у гори з містером Кутзее. Коли ми нарешті повернулися до Вінберґа, я сказала йому, і то перед батьком, перед дівчатами, слова, які збиралася сказати йому цілісінький день: