Читаем Дитинство. Молодість. Літня пора полностью

— Дозвольте привернути вашу увагу! — кричить він. Голос у нього нервовий і мов надламаний, обличчя пломеніє. — Будь ласка, покладіть ручки і слухайте мене! Саме цієї миті вздовж Де-Вааль-драйв відбувається робітничий марш. Мене попросили оголосити, що з міркувань безпеки нікому не дозволено покидати університетське містечко аж до подальших розпоряджень. Повторюю: нікому не дозволено покидати. Це наказ поліції. Є запитання?

Є принаймні одне запитання, але зараз неслушний час ставити його: «До чого докотиться країна, коли навіть із математики не можна підготуватися спокійно?» Щодо наказу поліції, то Джон ані на мить не вірить, що поліція оточила університетське містечко задля безпеки студентів. Оточила, щоб студенти з цього відомого розсадника лівацтва не приєдналися до маршу, оце й усе.

Годі було сподіватися, що підготовка до математики триватиме далі, в аудиторії чувся гомін, студенти вже пакували речі і, збуджені, прагнули побачити, що діється.

Джон пішов за юрбою до валу над вулицею Де-Вааль-драйв. Увесь рух зупинили. Учасники маршу зміїлися по Вулсек-роуд лавами по десять, по двадцять чоловік, потім повернули на північ до шосе. Здебільшого то були чоловіки в сірому, невиразному вбранні: комбінезонах, армійських плащах, суконних капелюхах, дехто мав у руках палиці, всі йшли швидко і мовчки. Тій колоні не було кінця-краю. Якби він був поліцією, він би злякався.

— Це ПАК, — сказав один кольоровий студент поблизу. Його очі блищали, він пильно придивлявся. Чи правду він каже? Звідки він знає? Невже там є якісь знаки, які можна розпізнати? ПАК, Панафриканський Конгрес, не такий, як АНК, Африканський Національний Конгрес. Він грізніший. «Африка для африканців! — проголошує ПАК. — Скиньмо білих у море!»

Тисячі й тисячі людей, колона піднімалася на пагорб. Вона не скидалася на армію, але це таки була армія, що зненацька зібралася на пустищах району Кейп-Флетс. Що вони робитимуть, коли дійдуть до самого міста? Хай там як, у країні недосить полісменів, щоб зупинити їх, недосить куль, щоб убити їх.

Коли Джонові було дванадцять років, його загнали в автобус, повний школярів, і повезли на Еддерлі-стріт, де їм роздали паперові помаранчево-біло-сині прапорці і сказали махати ними, коли повз них проїздитиме на пересувних платформах парад (Ян ван Рібек із дружиною в суворому бюргерському вбранні, переселенці з мушкетами, огрядний Поль Крюґер[33]). Триста років історії, триста років християнської цивілізації на краєчку Африки, казали політики в своїх промовах, нехай Господь прийме наші подяки. А тепер, перед його очима, Господь забирає свою захисну руку. Стоячи в затінку гори, Джон спостерігає, як розвиток історії пішов у протилежний бік.

Серед гамору навколо нього, серед цих охайних і добре вдягнених продуктів Ронденбошської середньої школи для хлопчиків і Єпископального коледжу, серед молоді, яка ще півгодини тому вираховувала кут вектора і мріяла про кар’єру цивільного інженера, він відчуває раптовий переляк, що охопив усіх. Студенти сподівалися насолодитись видовищем, похихикати над процесією садівників, а не споглядати цю похмуру юрбу. Цей день зіпсований для них, вони хочуть тільки повернутися додому, випити кока-коли з сандвічами й забути те, що сталося.

А він? Він не інший. «Чи відпливатимуть ще завтра кораблі? — ось єдина його думка. —

Я повинен вибратися звідси, поки не пізно!»

Наступного дня, коли все минулося, й учасники маршу порозходилися додому, газети вже знайшли спосіб, як обговорити подію. «Вихід нагромадженого гніву» — ось як вони назвали її. «Один з численних маршів протесту, які пройшли по всій країні після подій у Шарпевіллі». «Вибуху запобігли

, — писали газети, — завдяки здоровому глузду (бодай цього разу) поліції і співпраці керівників маршу». «Урядові, — писали вони, — було б добре сісти й подумати». Отже, газети применшували значення події, недооцінювали її. Джона годі було ошукати. Досить тихенько свиснути — і з халуп та бараків Кейп-Флетс вирине та сама чоловіча армія, ще сильніша, ще численніша. І до того ж озброєна автоматами з Китаю. Як можна сподіватися вистояти проти них, коли немає віри в те, що обстоюєш?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Алексей Шарыпов , Бенедикт Роум , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен

Фантастика / Приключения / Современная проза / Детективы / Современная русская и зарубежная проза / Прочие Детективы
Ход королевы
Ход королевы

Бет Хармон – тихая, угрюмая и, на первый взгляд, ничем не примечательная восьмилетняя девочка, которую отправляют в приют после гибели матери. Она лишена любви и эмоциональной поддержки. Ее круг общения – еще одна сирота и сторож, который учит Бет играть в шахматы, которые постепенно становятся для нее смыслом жизни. По мере взросления юный гений начинает злоупотреблять транквилизаторами и алкоголем, сбегая тем самым от реальности. Лишь во время игры в шахматы ее мысли проясняются, и она может возвращать себе контроль. Уже в шестнадцать лет Бет становится участником Открытого чемпионата США по шахматам. Но параллельно ее стремлению отточить свои навыки на профессиональном уровне, ставки возрастают, ее изоляция обретает пугающий масштаб, а желание сбежать от реальности становится соблазнительнее. И наступает момент, когда ей предстоит сразиться с лучшим игроком мира. Сможет ли она победить или станет жертвой своих пристрастий, как это уже случалось в прошлом?

Уолтер Стоун Тевис

Современная русская и зарубежная проза