Дитинство. Молодість. Літня пора

Є ще й питання про Сили оборони. Коли Джон закінчував школу, на військову підготовку забирали тільки кожного третього білого хлопця. Йому добряче пощастило під час жеребкування. А тепер усе змінюється. Запровадили нові правила. Будь-якої години він може знайти в поштовій скриньці повістку: «Ви повинні з’явитися до Замку о дев’ятій годині ранку такого-то числа. Візьміть тільки туалетне причандалля». Фортреккерхогте десь у Трансваалі — навчальний табір, про який він багато чув. Саме туди посилають новобранців з Кейптауна, далеко від дому, щоб зламати їх. За тиждень він може опинитися за колючим дротом у Фортреккерхогте, жити в наметі з жорстокими африканерами, їсти з бляшанок м’ясні консерви і слухати по радіо «Springbok» Джонні Рея. Він не зможе витерпіти таке, він переріже собі вени. Відкритий лише один шлях — утеча. Але як можна втекти, не отримавши диплома? Це однаково, якби він вирушив у далеку подорож, подорож завдовжки в життя, без одягу, без грошей, без (це порівняння з’являється вкрай неохоче) зброї…

5

Уже пізно, минула північ. У вицвілому синьому спальному мішку, який Джон привіз із Південної Африки, він лежить на дивані в однокімнатній квартирі свого приятеля Поля в районі Бельсайз-парк. Під протилежною стіною вже на справжньому ліжку захрипів засинаючи Поль. Крізь шпарину між шторами видніє жовтогаряче, де-не-де фіалкове нічне небо. Ноги, дарма що вкриті подушкою, й далі крижані. Байдуже: він у Лондоні.

Є два, може, три місця у світі, де можна жити максимально інтенсивно: Лондон, Париж, можливо, Відень. Париж іде першим: місто мистецтва, місто кохання. Але для життя в Парижі треба було ходити до якоїсь аристократичної школи, де вивчають французьку мову. Ну, а Відень призначений для євреїв, які повертаються й вимагають свого права первородства; там логічний позитивізм, додекафонічна музика й психоаналіз. Отже, лишається Лондон, де південноафриканцям не треба носити з собою документів і де розмовляють англійською. Лондон може бути невблаганним, схожим на лабіринт і холодним, але за його непривітними стінами працюють люди: пишуть книжки, малюють картини, складають музику. Їх щодня проминають на вулиці, не здогадуючись про їхні таємниці, і все через відому й гідну захвату британську стриманість.

За половину однокімнатної квартири, що складається з єдиної кімнати і комірчини, де є газова плита і раковина з холодною водою (ванна і туалет містяться нагорі й призначені для всього будинку), він платить Полеві два фунти на тиждень. Усі його заощадження, які він привіз із Південної Африки, становлять вісімдесят чотири фунти. Треба негайно знайти роботу.

Джон відвідав кабінети Лондонської окружної ради і вніс своє ім’я до списку резервних учителів, готових заповнити вакансії одразу після повідомлення. Його послали для розмови до загальноосвітньої середньої школи в Барнеті на далекому краї Північної лінії метро. В нього диплом з англійської мови і математики. Директор хоче, щоб він викладав соціологію, крім того, двічі на тиждень пополудні наглядав за плаванням.

— Таж я не вмію плавати, — заперечує він.

— Тоді вам слід навчитися, еге ж? — каже директор.

Джон виходить зі школи з підручником соціології під пахвою. В нього є субота й неділя, щоб готуватися до першого уроку. Дійшовши до станції метро, Джон уже кляне себе, що погодився працювати. Але він завеликий боягуз, щоб піти назад і сказати, що передумав. Із пошти в Бельсайз-Парку він посилає книжку назад із запискою: «Непередбачені обставини не дають мені змоги виконувати мої обов’язки. Будь ласка, прийміть мої найщиріші вибачення».

Прочитавши оголошення в «Guardian», він іде до Ротемстеда, сільськогосподарської станції під Лондоном, де колись працювали Хелстед і Макінтайр, автори «Плану статистичних експериментів», одного з його університетських підручників. Розмова, а перед тим прогулянка по садках і оранжереях станції пройшли добре. Посада, на яку він претендує, — молодший науковий співробітник. Обов’язки цього співробітника, дізнається він, полягають у побудові координатних сіток для експериментальних висадок, у реєстрації врожаю, отриманого за різних режимів, в аналізі даних на станційному комп’ютері, і це все під керівництвом одного зі старших співробітників. Власне сільськогосподарську роботу виконують садівники під наглядом науковців — фахівців із сільського господарства, тож йому не доведеться бруднити рук.

Через кілька днів приходить лист, що йому запропоновано посаду, платня становить 600 фунтів на рік. Він не може стримати своєї радості. Як йому пощастило! Праця на станції Ротемстед! Та в Південній Африці ніхто й не повірить!

Але є один прикрий аспект. Лист закінчується словами: «Житло можна знайти в селі або в муніципальному житловому будинку». Джон відписує: пропозицію він приймає, але каже, що волів би жити в Лондоні. Він їздитиме до Ротемстеда.