Дитинство. Молодість. Літня пора

Але чи справді він той коханець, якого шукає Моніка Вітті? Чи буде він бодай трохи кращим за чоловіків у її фільмах і нарешті вгамує її тривогу? Він не певен. Навіть якби він знайшов кімнату для них двох, таємний притулок у якомусь спокійному, повитому туманом кварталі Лондона, він підозрює, що вона однаково підведеться о третій годині ранку, сяде під світлом єдиної лампи й віддасться роздумам, стане здобиччю страху.

Страх, яким обтяжені Моніка Вітті та інші герої Антоніоні, належить до типу, з яким Джон анітрохи не знайомий. Насправді це взагалі не страх, а щось набагато глибше: моторошний жах. Йому б хотілося відчути смак цього жаху, щоб знати, який він. Але, хоч як намагається, він не може знайти у своєму серці нічого, що можна було б назвати моторошним жахом. Цей жах, здається — європейська, суто європейська риса, він ще має знайти собі шлях до Англії, вже не кажучи про англійські колонії.

В одній статті в газеті «Observer» жах, зображений у європейському кіно, пояснили страхом перед ядерним знищенням, а також непевністю, яка стала наслідком смерті Бога. Джон не переконаний. Він не може повірити, що саме воднева бомба або нездатність Господа озватися до Моніки Вітті посилає її на вулиці Палермо під гнівну червону кулю сонця, тоді як вона з не меншим успіхом могла б лишитися в прохолодному готельному номері й кохатися з якимсь чоловіком. Хоч яке тут справжнє пояснення, воно має бути набагато складнішим.

Жах дошкуляє і персонажам Інґмара Берґмана. Саме він становить причину їхньої непоправної самотності. Проте, говорячи про жах в Інгмара Бергмана, «Observer» рекомендує, що до нього не слід ставитися надто серйозно. Він відгонить претензійністю, пише газета, це афектація, не позбавлена зв’язку з довгими північними зимами, з ночами тяжкої пиятики і похмілля.

Джон починає розуміти, що навіть начебто ліберальні газети — «Guardian», «Observer» — ворожі життю духу. Поставши перед чимось глибоким і серйозним, вони квапляться насміхатись, затирати все якимсь дотепом. Тільки в невеличких анклавах, як-от на третій програмі радіо, до нового мистецтва — американської поезії, електронної музики, абстрактного експресіонізму — ставляться поважно. Сучасна Англія перетворюється в гнітючу філістерську країну, що дуже мало відрізняється від Англії Вільяма Ернеста Хенлі[34] і маршів «Пишноти й церемонності», проти яких так палко виступав Езра Паунд 1912 року.

То що ж тоді він робить в Англії? Що як приїзд сюди — величезна помилка? Невже вже пізно, щоб поїхати далі? Невже Париж, місто митців, не відповідав би краще його вдачі, якби він якимсь дивом опанував французьку мову? А як щодо Стокгольма? Джон підозрює, що духовно він почувався би в Стокгольмі, як удома. Але ж як бути зі шведською мовою? І чим він зароблятиме на прожиття?

У компанії «ІВМ» Джон змушений тримати всі свої фантазії про Моніку Вітті, та й решту своїх художніх амбіцій при собі. Із невідомих йому причин колега-програміст на ймення Білл Бріґґс почав вважати його за свого найкращого приятеля. Білл Бріґґс — коротенький і опасистий, має дівчину Сінтію, з якою планує одружитися, й чекає миті, щоб заплатити перший внесок за стандартний будиночок у Вімблдоні. Якщо інші програмісти розмовляють із недоречним акцентом, характерним для англійських середніх класичних шкіл, і починають свій день із гортання фінансових сторінок газети «Daily Telegraph», щоб побачити ціни на акції, Білл Бріґґс має характерний лондонський акцент і зберігає свої гроші на рахунку однієї будівельної компанії.

Попри соціальне походження Білла Бріґґса, немає ніякої причини, чому він не повинен досягти успіху в «ІВМ». Адже це американська компанія, нетерпима до британської класової ієрархії. В цьому й полягає сила «ІВМ»: найрізноманітніші люди можуть дійти до вершини, бо мають значення тільки відданість компанії і важка, зосереджена праця. Білл Бріґґс роботящий і, безперечно, відданий компанії. Крім того, він, здається, розуміє ширші цілі «ІВМ» та її центру обробки даних на Ньюмен-стріт, і це набагато більше, ніж можна було б сказати про самого Джона.

Службовцям компанії «ІВМ» дають книжечки харчових талонів. За талон вартістю три шилінги і шість пенсів можна цілком пристойно поїсти. Сам Джон схильний ходити до ресторанчика «Lyons» на Тоттнем-Корт-роуд, де можна скільки завгодно разів ходити до прилавка з салатами. Але програмісти «ІВМ» полюбляють ресторан «Schmidt’s» на Шарлотт-стріт. Отож із Біллом Бріґґсом він ходить у той ресторан і їсть віденський шніцель або заяче рагу. Задля розмаїття вони ходять інколи до ресторану «Athena» на Ґудж-стріт, де їдять мусаку — шатковану баранину по-грецькому. Після обіду, якщо немає дощу, вони трохи гуляють по вулицях, а потім повертаються до своїх столів.