Дитинство. Молодість. Літня пора

Колись, ще бувши невинною дитиною, Джон вважав, що розум — єдина міра, яка має значення, що, поки він досить розумний, він досягне всього, чого бажає. Навчання в університеті поставило його на місце. Університет довів йому, що він не найрозумніший, аж ніяк не попереду всіх. А тепер він постав перед реальним життям, де навіть немає іспитів, на які можна було б спиратися. В реальному житті все те, що він уміє робити добре, виявляється злиденним. У злиденності він ще й досі попереду всіх. Здається, немає меж злиденності, яку він може привабити до себе й витримати. Навіть тиняючись холодними вулицями цього чужого міста, нікуди не йдучи, а просто ходячи, щоб утомитися і, повернувшись до кімнати, принаймні мати змогу заснути, він не відчуває в собі найменшої схильності розколюватись під тягарем злиденності. Злиденність — його стихія. В злиденності він почувається, наче риба у воді. Якби злиденність скасували, він би не знав, що робити з собою.

Щастя, каже собі Джон, нічого не вчить людину. Натомість злиденність гартує її для майбутнього. Злиденність — школа душі. З вод злиденності людина виходить на далекий берег очищеною, сильнішою, готовою знову долати труднощі мистецького життя.

І все-таки злиденність не справляє враження очисної ванни. Навпаки, це неначе калюжа брудної води. Після кожної нової хвилі злиденності він постає не яскравішим і сильнішим, а тьмянішим і кволішим. Як насправді діє вона, ота очисна сила, яку нібито має злиденність? Невже він ще не плавав досить глибоко? Невже він ще має виплисти за межі злиденності на простори меланхолії та божевілля? Джон ще ніколи не натрапляв на людину, яку можна було б назвати власне божевільною, але не забув Жаклін, що перебувала, як казала вона сама, «на терапії», він прожив із нею півроку, з перервами, в одній однокімнатній квартирі. Жаклін ніколи не горіла божественним і п’янким вогнем творчості. Навпаки, була одержима собою, непередбачувана, втомлювала своєю присутністю. Невже він має опуститися до такої особистості, перше ніж зможе стати митцем? І, хай там як, байдуже, божевільний чи злиденний, як можна писати, коли втома — наче рука в рукавиці, що вичавлює мозок? Чи, може, те, що він полюбляє називати втомою, насправді випробування, завуальоване випробування, і він просто зазнає невдачі? А після втоми будуть дальші випробування, і то не менше, ніж кіл у «Пеклі» Данте? Може, втома — лише перше випробування, яке довелося пройти видатним майстрам — Гельдерліну і Блейку, Паунду і Еліоту?

Джон хоче, щоб йому дали змогу вийти живим, і він лише на хвилинку, бодай на секунду відчув, що означає горіти священним вогнем мистецтва.

Страждання, божевілля, секс — три способи прикликати до себе той священний вогонь. Джон уже знає глибини страждань, доторкався до божевілля, а от що він знає про секс? Секс і творчість ідуть у парі, про це кажуть усі, й він не сумнівається в цьому твердженні. Митці, будучи творцями, володіють таємницями кохання. Вогонь, що горить у митцеві, жінки бачать завдяки інстинктивному чуттю. Самі жінки не мають цього священного вогню (є винятки: Сафо, Емілія Бронте). Саме в пошуках вогню, якого їм бракує, вогню кохання, жінки переслідують митців і віддаються їм. У своїх актах кохання митці та їхні коханки живуть одну нестерпно вабливу мить життям богів. Після акту кохання митець повертається до праці збагачений і покріплений, жінка до свого життя — вже перетвореною.

А як тоді він? Якщо за його безвиразністю, за його замкненою похмурістю жодна жінка ще досі не виявила ніякого проблиску священного вогню, якщо, здається, жодна жінка не віддається йому без найогиднішої нудоти, якщо акти кохання, з якими він знайомий, — і жіночі, і свої, — або тривожні, або нудні, або і тривожні й нудні, то невже це означає, що він не справжній митець, чи, може, означає, що він ще не досить страждав, не провів досить часу в чистилищі, елементом якого є й приписані раунди позбавленого пристрасті сексу?

Генрі Джеймс із властивою йому піднесеною байдужістю до буденного життя справляє на Джона величезний вплив. Але, хоч як намагається, він не відчуває примарної руки Джеймса, що, даючи благословення, торкнулася його чола. Джеймс належить минулому, на той час, коли народився він сам, Джеймс уже двадцять років лежав у могилі. Джеймс Джойс ще жив, хоча дуже недовго. Джон захоплюється Джойсом, він може навіть розповісти вивчені напам’ять цілі уступи з «Уліса». Але Джойс надто пов’язаний з Ірландією та ірландськими справами, щоб бути в його пантеоні. Езра Паунд і Т. С. Еліот, хоч які підтоптані та оповиті міфами, ще живі, один у Рапалло, а другий тут, у Лондоні. Та якщо він покине поезію (або поезія покине його), який взірець можуть становити для нього далі Паунд і Еліот?